Але, на завершення, чи існує якась альтернатива орієнталізмові? Чи ця книжка викладає арґументацію, спрямовану лише проти чогось, а не за щось позитивне? То там, то там на попередніх сторінках я вже згадував про нові підходи, засновані на принципах «деколонізації», в так званій галузі вивчення територій — про працю Анвара Абдель-Малека, про дослідження на тему студій Середнього Сходу, опубліковані групою Халя, про новаторські аналізи й пропозиції різних учених у Європі, Сполучених Штатах та на Близькому Сході 155, — але я особисто не прагнув до чогось більшого, як тільки згадати про них побіжно. Моїм наміром було описати конкретну систему ідей, і я аж ніяк не ставив перед собою завдання спростувати стару систему й замінити її новою. До того ж я спробував порушити цілу низку питань, які є релевантними в обговоренні загальних проблем людського досвіду: як ми репрезентуємо інші культури? Що це таке — інша культура? Чи поняття відмінної культури (або раси, або релігії, або цивілізації) є корисним, чи воно завжди приводить або до самовихваляння (коли людина говорить про власну культуру), або до ворожості та аґресії (коли йдеться про культури «інших»)? Чи культурні, релігійні й расові відмінності важать більше, аніж суспільно-економічні категорії чи категорії політико-історичні? Як ідеї набувають авторитету, «нормальності» і навіть статусу «природної» істини? Якою є роль інтелектуала? Чи в тому вона полягає, щоб утверджувати культуру й державу, до яких він належить? Якої ваги мусить він надавати незалежній критичній свідомості, опозиційній критичній свідомості?
Я сподіваюся, що деякі з моїх відповідей на ці запитання я дав імпліцитно в попередньому тексті, але, можливо, я маю поговорити трохи більш експліцитно про деякі з них тут. Як я вже зазначав у цьому дослідженні, орієнталізм ставить під знак запитання не лише можливість існування неполітизованої науки, а й також те, чи розумно вченому заходити в надто тісні взаємини з державою. Так само очевидно, я думаю, що обставини, які {422} так довго робили орієнталізм переконливим типом мислення, триватимуть і далі — погоджуватися з цим не хочеться, але так воно є і буде. Проте я вбачаю деякі раціональні підстави сподіватися, що орієнталізм не завжди буде таким невразливим, — інтелектуально, ідеологічно та політично, — яким він був досі.
Я не став би писати цієї своєї книжки, якби водночас не вірив, що існує наука не така продажна або принаймні не така сліпа до людської реальності, як та, що її мені, головним чином, довелося описувати. Сьогодні є багато учених, що працюють у таких галузях, як ісламська історія, релігія, цивілізація, соціологія й антропологія, чия продукція має велику наукову цінність. Клопіт починається тоді, коли цехова традиція орієнталізму бере гору над ученим, який втрачає пильність, ученим, чия індивідуальна свідомість не досить остерігається підпасти під вплив idées réçues, які досить легко передаються згори вниз у рамках професії. Таким чином, цікаву працю з більшою ймовірністю напише той, хто належатиме до наукової дисципліни, що визначається інтелектуально, а не до такої «галузі», як орієнталізм, що визначається або канонічно, або з імперських позицій, або географічно. Чудовим недавнім прикладом є антропологія Кліффорда Ґірца, чий інтерес до ісламу є досить дискретним і конкретним, щоби стимулюватися окремими суспільствами й проблемами, які він вивчає, а не ритуалами, канонічними концепціями та доктринами орієнталізму.
З другого боку, вчені та критики, виховані в традиційних орієнталістських дисциплінах, цілком спроможні визволитися від старої ідеологічної гамівної сорочки. Марк Берк і Максим Родінсон здобули чи не найбільш риґористичну освіту й практику, але що надає свіжості й сили їхнім дослідженням навіть традиційних проблем, то це їхня методологічна самосвідомість. Бо якщо орієнталізм історично є надто пихатим, надто ізольованим, надто позитивістським у своїй упевненості в правильності своїх методів та засновків, тоді єдиний спосіб увійти в безпосередній контакт із предметом, який ти вивчаєш на Сході або про Схід, — це піддати свій метод критичній переоцінці. Саме це й характеризує Берка та Родінсона, кожного по-своєму. В їхніх працях завжди передусім упадає в око підвищена чутливість до матеріалу, {423} який вони мають перед собою, а потім безперервна самоперевірка своєї методології й практики, постійне прагнення будувати арґументацію так, щоб вона реаґувала на матеріал, а не на наперед накинуту доктринальну концепцію. Звичайно ж, Берк та Родінсон, як і Абдель-Малек та Роджер Оуен, усвідомлюють, що вивчення людини та суспільства — чи то орієнтальних, чи ні — найкраще здійснювати в широкому полі всіх гуманітарних наук; тому ці вчені є критичними читачами й учнями всього того, що відбувається в інших галузях. Зацікавленість Берка нещодавніми відкриттями в структурній антропології, Родінсона — в соціології та політичних науках, Оуена в економічній історії: все це наділяє їх інструктивними корективами, взятими із сучасних гуманітарних наук, для вивчення так званих орієнтальних проблем.