Чому нам так важко сприймати ці плинні й надзвичайно багаті актуальності? А тому, насамперед, що більшість людей не усвідомлює суті поняття, яке лежить у їхній основі: що людська ідентичність є не тільки природною і сталою, а й сконструйованою, а іноді навіть повністю винайденою чи вигаданою. Почасти опір та ворожість, що їх викликають такі книжки, як «Орієнталізм» або «Винайдення традиції» («The Invention of Tradition») і «Чорна Афіна» («Black Athena») 1, які вийшли друком після нього, пов’язані з тим, що вони, як здається, підривають наївну віру в певну позитивність і не підвладну змінам історичність культури, «я», національної ідентичності. «Орієнталізм» прочитують тільки як книжку, що захищає іслам, і при цьому нехтують половину моїх арґументів, якими я обґрунтовую той погляд (як і в одній зі своїх наступних книг, «Про іслам» («Covering Islam»), що навіть первісна спільнота, в якій ми народжуємося, не вільна від інтерпретативного заперечення, й те, що ми сприймаємо як вияви ісламу, повернення до ісламу або відродження ісламу, є насправді боротьбою, що відбувається в ісламських суспільствах за визначення суті ісламу. Жодна особа, влада чи інституція не мають повного контролю над цим визначенням — звідси, звичайно, й боротьба. Епістеміологічна помилка фундаменталізму полягає в тому, що вважають, ніби «фундаментальні істини» є антиісторичними категоріями, непідвладними критичній переоцінці з боку правдивих шанувальників даної релігії, які нібито повинні приймати їх на віру, а отже, й убезпеченими від такої переоцінки. Прихильникам відновленої або відродженої версії раннього ісламу орієнталісти видаються небезпечними (як і Салман Рушді, наприклад), тому що вони експериментують із цією версією, ставлять її під сумнів, показують, що вона заводить у оману, а не {431} приводить до Бога. Тому такі люди добачили переваги моєї книжки в тому, що вона вказувала на небезпечне лукавство орієнталістів і в той чи той спосіб виривала іслам із їхніх пазурів.
Звичайно ж, я дивився на свою працю зовсім інакше, та хай там як, а цей погляд існує досі. Є дві причини для цього. По-перше, нікому не вдається жити без турбот і без страху, коли постійно нависає над головою теза, що людська реальність безперервно утворюється й розпадається і що всяка стабільна сутність перебуває під постійною загрозою. Патріотизм, екстремальний ксенофобний націоналізм і відвертий бридкий шовінізм є звичайними реакціями на цей страх. Усі ми потребуємо певної основи, на якій нам зручно стояти; питання полягає лише в тому, наскільки екстремальним і не підвладним змінам буде наше формулювання того, що собою ця основа являє. Я вважаю, що у випадку сутнісного ісламу або сутнісного Сходу ці образи є не більше як образами і як такі підтримуються спільнотою вірних мусульман і (ця відповідність є значущою) спільнотою орієнталістів. Моє заперечення тій реальності, яку я назвав орієнталізмом, полягає не в тому, що я розглядаю її як таку собі антикварну систему вивчення східних мов, суспільств та народів, а в тому, що як система думки орієнталізм підходить до гетерогенної, динамічної і складної людської реальності з некритично сутнісної точки зору: такий погляд водночас припускає існування реальності і протилежної, але теж не менш тривкої, західної сутності, яка спостерігає Схід здалеку і, так би мовити, згори. Ця хибна позиція приховує історичні зміни. А ще істотнішим, на мою думку, є те, що вона маскує інтереси орієнталіста. А ці інтереси, незважаючи на спроби провести тонку відмінність між орієнталізмом як невинним науковим захопленням і орієнталізмом як спільником імперій, ніколи не можуть бути відокремлені від загального імперського контексту, що входить у свою глобальну новітню фазу, починаючи від наполеонівського вторгнення в Єгипет у 1798 році.