Я маю на увазі разючий контраст між слабшою і сильнішою стороною, який стає очевидним відтоді, як почалися в Європі новітні зіткнення з тим, що вона назвала Сходом (Орієнтом). Наукова врочистість та ґрандіозні {432} акценти Наполеонового «Опису Єгипту» — його масивні серійні томи, що увібрали в себе систематичні труди цілого корпусу savants , підпертого новітньою армією колоніального завоювання, — зробили карликовими індивідуальні свідчення таких людей, як Абд аль-Рахман аль-Джабарті, який у трьох окремих томах описує французьке вторгнення з погляду завойованих. Можна було б сказати, що «Опис» є лише науковою, а тому й об’єктивною розповіддю про Єгипет, яким він був на початку дев’ятнадцятого сторіччя, але існування твору Джабарті (якого Наполеон ніколи не знав і про якого ніколи не чув) дає підстави подивитися на речі інакше. Наполеонівський опис є «об’єктивним», науковим звітом лише з погляду могутнього володаря, який прагне втримати Єгипет на французькій імперській орбіті; розповідь Джабарті — це розповідь людини, що сплатила високу ціну, була, так би мовити, підкорена й переможена.
Вчених (фр.).
Іншими словами, «Опис» і хроніки Джабарті разом конституюють історичний досвід, з якого розвинувся інший досвід і до якого теж існував інший. Вивчення історичної динаміки цієї сукупності досвідів вимагає набагато більших зусиль, аніж сповзання до стереотипів, таких, як «конфлікт між Сходом і Заходом». Це одна з причин того, чому «Орієнталізм» помилково прочитується як таємно антизахідний твір, і через акт довільної і навіть свідомої ретроспективної віддачі це читання (як і всі читання, що ґрунтуються на гадано стабільному бінарному протиставленні) підносить образ невинного і скривдженого ісламу.
Друга причина, чому антиесенціалізм моєї арґументації виявився нелегким для сприймання, є політичною і нагально ідеологічною. Я навіть уявити собі не міг, ані що через рік після того, як буде опубліковано мою книжку, Іран стане тим місцем, де вибухне ісламська революція з надзвичайно далекосяжними наслідками, ані що битва між Ізраїлем і палестинцями набуде таких дикунських і затяжних форм, починаючи від вторгнення в Ліван у 1982 р. і до вибуху інтифади наприкінці 1987 р. Кінець «холодної війни» не погамував на перший погляд безконечного конфлікту між Сходом і Заходом, представлених {433} арабами і ісламом з одного боку та християнським Заходом — з другого, а тим більше не зміг покласти йому край. Трохи згодом ситуація ще більше загострилася, коли радянські війська вторглися в Афганістан; потім, уже у вісімдесяті та дев’яності роки, статус-кво не раз порушувався виступами ісламських угруповань у таких різних країнах, як Алжир, Іорданія, Ліван, Єгипет, та на окупованих територіях, і реакцією на них Америки і Європи; створенням ісламських бригад для війни з росіянами з розташованих на території Пакистану баз; війною в Перській затоці; продовженням підтримки Ізраїлю; і виникненням теми «ісламу» в середовищі стривожених, якщо не завжди об’єктивних і добре поінформованих журналістів та науковців. Усе це посилювало відчуття безвиході, яке переживали люди, силувані майже щодня проголошувати себе прихильниками або Заходу, або Сходу. Здавалося, що ніхто не спроможний уникнути протиставлення між «нашими» і «їхніми», що призводило до формування силоміць нав’язуваної, затверділої ідентичності, з якої людям було мало користі й науки.
В такому турбулентному контексті доля «Орієнталізму» складалася водночас щасливо і нещасливо. Тим людям у арабському й ісламському світі, які дивилися на наступ Заходу з тривогою і душевною напругою, він здався першою книжкою, що дала серйозну відсіч Заходу, який ніколи реально не прислухався до орієнтала й узагалі ніколи не прощав його за те, що він є орієнталом. Я пригадую одну з перших арабських рецензій на книжку, де її автор був оголошений палким прихильником арабізму, захисником зневажених і скривджених, що заповзявся переконати володарів Заходу об’єднатися зі своїми орієнтальними братами в такому собі епічному й романтичному mano-a-mano . Попри певні перебільшення, та рецензія зуміла передати актуальне відчуття того, що вороже ставлення Заходу до Сходу триває й араби відчувають це на власній шкурі, виразила вона й ту думку, що реакція багатьох освічених арабів на всі ці події була цілком слушною.