Рука в руку (іт.).
Я не стану заперечувати, що знав, коли писав цю книжку, про суб’єктивну істину, на яку натякнув Маркс у {434} невеликій сентенції, процитованій мною як один з епіграфів до книжки («Вони не можуть репрезентувати себе: вони мусять бути репрезентовані»), і ця істина полягає в тому, що якщо вам не дали шансу проговорити свою роль, ви повинні докласти всіх можливих і неможливих зусиль, щоб добути цей шанс. Бо справді, підкорені вміють говорити, як це красномовно засвідчує історія визвольних рухів у двадцятому сторіччі. Але я ніколи не . мав відчуття, що я роздмухую ворожнечу між двома суперницькими політичними й культурними монолітними блоками, конструювання якої я описував і жахливі наслідки якої я намагався пом’якшити. Навпаки, як я вже говорив раніше, протиставлення Сходу Заходові лише заводило в оману й було чимось украй небажаним; чим менше воно бралося до уваги, сприймаючись лише як надзвичайно цікава історія інтерпретацій і суперницьких інтересів, тим було ліпше. Я щасливий відзначити, що багато читачів у Британії й в Америці, а також і в англомовних Африці, Азії, Австралії та на Карибах зрозуміли, що в моїй книжці наголошується на актуальності явища, яке згодом буде названо мультикультуралізмом, і рекомендується всіляко уникати ксенофобії та агресивного, орієнтованого на расові ознаки націоналізму.
Проте «Орієнталізм» радше сприймався як книжка, покликана виразити почуття людей нижчого статусу, — як голос тих, кого було несправедливо скривджено, — а не як мультикультурна критика влади, що застосовує знання у своїх інтересах. Таким чином, на мене дивились як на автора, що грає призначену йому роль — виводить на поверхню свідомість, яка досі не змогла репрезентувати себе, будучи придушена та спотворена в наукових текстах дискурсу, який передбачав, що його читатимуть не орієнтали, а ті ж таки західноєвропейці. Це важливий пункт, і він зміцнює відчуття фіксованих ідентичностей, що воюють через перманентний кордон, який моя книжка рішуче засуджує, але який у парадоксальний спосіб передбачає і від якого залежить. Жоден з орієнталістів, про яких я пишу, певно, ніколи не сподівався мати своїх читачів у середовищі орієнталів. Дискурс орієнталізму, його внутрішня впорядкованість та його строгі процедури призначалися лише для читачів і споживачів у західній метрополії. Це стосується як людей, {435} котрими я щиро захоплююся, таких, як Едвард Лейн та Ґюстав Флобер, що були зачаровані Єгиптом, так і бундючних колоніальних адміністраторів, таких, як лорд Кромер, блискучих учених, таких, як Ренан, та вельможних аристократів, таких, як Артур Бальфур, бо всі вони дивилися згорда на орієнталів, якими правили або яких вивчали, і не любили їх. Я мушу признатися, що мав неабияку втіху, дослухаючись, непроханий, до всіляких їхніх заяв та внутрішньоорієнталістських дискусій, і не меншу втіху, коли ознайомлював зі своїми відкриттями як європейців, так і неєвропейців. Я не маю сумніву, що це стало можливим завдяки тому, що я перетнув імперську лінію поділу Схід — Захід, увійшов у життя Заходу й водночас зумів зберегти деякий органічний зв’язок із тим місцем, звідки я колись прийшов. Я знову ж таки повторю, що більше схильний руйнувати бар’єри, аніж їх зберігати; я переконаний, що в моїй книжці «Орієнталізм» можна це вичитати, а надто тоді, коли я говорю про те, що гуманістична за своєю суттю наука має в ідеалі пробиватися крізь примусові обмеження, які стримують думку, й виходити у сферу непідкореного й несутнісного знання.
Ці міркування, безперечно, тиснули на мою книжку, вимагаючи від неї укласти такий собі каталог завданих кривд та інвентар пережитих страждань, які слід було б урочисто продекламувати, щоб посоромити Захід, чого він, мовляв, давно заслуговує. Мені робиться прикро, коли я чую такі характеристики своєї праці, яка — і тут я не буду фальшиво скромним — є тонко нюансованою і чутливою тоді, коли вона розповідає про різних людей, різні періоди та різні стилі орієнталізму. Кожен із моїх аналізів додає розмаїття картині, побільшує різницю й відмінності, відокремлює один від одного авторів та періоди, навіть якщо всі вони належать до орієнталізму. Прочитати мої аналізи творчих здобутків Шатобріана й Флобера або Бертона і Лейна з абсолютно однаковим наголосом, зробивши ті самі примітивні висновки у вигляді банальної формули «атака на західну цивілізацію», це, як на мене, є не тільки надмірним спрощенням, а й цілковитою помилкою. Але я також вважаю, що цілком правильно буде, читаючи твори найсучасніших авторитетів орієнталізму, таких, як майже комічно упертий {436} Бернард Льюїс, дивитися на них як на спостерігачів, політично заанґажованих і вороже настроєних, хоч би як намагалися вони приховати це за своїми витонченими акцентами та непереконливими спробами видати себе за об’єктивних учених.