Дозвольте мені завершити цей огляд критичних трансмутацій «Орієнталізму» згадкою про одну групу людей, які були, досить сподівано, найпідготовленішими й найгаласливішими в реакції на мою книжку, — про власне орієнталістів. Для мене вони аж ніяк не були моїми головними очікуваними читачами. Я хотів пролити деяке світло на їхню діяльність з тим, щоб ознайомити інших представників гуманітарних наук із характерними для цієї галузі процедурами та з її генеалогією. Саме слово «орієнталізм» надто довго вживалося лише для позначення певного професійного фаху; я намагався висвітлити його застосування та існування в загальній культурі, в літературі, ідеології, в суспільному, а також і в політичному напрямі думок. Говорити про когось як про орієнтала, що робили орієнталісти, означало не тільки визначити цю особу як таку, чия мова, географія й історія були предметом учених трактатів; це часто {441} означало також зневажливе наймення людей нижчої породи. Цим я аж ніяк не хочу спростувати той факт, що для митців, таких, як Нерваль та Сеґален, слово «Схід» («Орієнт») було в чудесний, вигадливий спосіб пов’язане з екзотикою, славою, таємницею і обіцянкою. Але воно було також широким історичним узагальненням. На додаток до цих уживань слова Орієнт, орієнтал і орієнталізм, термін орієнталіст також став позначати ерудита, вченого, переважно академічного фахівця з мов та історій Сходу. Проте, як написав мені небіжчик Альберт Гурані в березні 1992 p., за кілька місяців до своєї передчасної смерті, що дуже всіх засмутила, з огляду на силу моєї арґументації (за яку, сказав він, він не може мені докоряти), моя книжка спричинилася до того вельми прикрого результату, що стало майже неможливо вживати термін «орієнталізм» у нейтральному значенні, такою мірою він перетворився на лайливе слово. Гурані завершив свого листа тим, що він хотів би все ж таки зберегти за цим словом його застосування в значенні «обмеженої, досить нудної, але корисної наукової дисципліни».
У своїй загалом збалансованій рецензії на «Орієнталізм» від 1979 року Гурані сформулював одне зі своїх заперечень, написавши, що в той час як я виділив перебільшення, расизм та ворожість, властиві багатьом працям орієнталістів, я обминув увагою численні наукові й гуманістичні здобутки цієї галузі. Названі ним імена включають Маршалла Годжсона, Клода Коєна й Андре Раймона (разом з неодмінними німецькими авторами), чиї твори можна визнати реальним внеском у скарбницю людського знання. Це, проте, не суперечить тому, що я стверджую в «Орієнталізмі», з тією тільки різницею, що я наполягаю на переважанні в самому дискурсі структури поглядів і думок, від яких не можна просто відмахнутися чи обминути їх увагою. Ніде я не стверджую, що орієнталізм шкідливий, або недбалий, або одноманітний у працях кожного з орієнталістів. Але я стверджую, що ґільдія орієнталістів має специфічну історію тісного зв’язку з імперською владою, а такий зв’язок, я гадаю, годі назвати іррелевантним.
Тож, хоча я й розумію логіку заперечень Гурані, я схильний вельми сумніватися в тому, що правильно осмислене поняття орієнталізму може будь-коли, в {442} реальній дійсності, бути відокремлене від його досить-таки складних і не завжди приємних обставин. Я гадаю, що можна уявити собі такий крайній випадок, коли фахівець з оттоманських або фатимідських архівів є орієнталістом у розумінні Гурані, але й при цьому ми маємо всі підстави запитати, де, як і за підтримкою яких інституцій та агенцій відбуваються ці дослідження сьогодні? Чимало з авторів, які писали свої праці вже після опублікування моєї книжки, як здається, ставили це запитання найакадемічнішим і найвідірванішим від реального світу вченим і, бувало, одержували просто-таки приголомшливі відповіді.
Варто відзначити ще одну досить серйозну спробу висунути арґументоване заперечення, суть якого полягає в тому, що критика орієнталізму (зокрема, моя), по-перше, позбавлена раціонального глузду, а по-друге, є порушенням самої ідеї незацікавленої науки. Цю спробу зробив Бернард Льюїс, якому я присвятив кілька критичних сторінок своєї книжки. Через п’ятнадцять років по тому, як з’явився «Орієнталізм», Льюїс опублікував серію есе, деякі з них були потім зібрані в книжку під назвою «Іслам і Захід», один із головних розділів якої — це атака проти мене, яку він подає в оточенні розділів та інших есе, що мобілізують цілу сукупність невиразних і характерно орієнталістських формул: мусульмани з люттю дивляться на новітню сучасність, іслам ніколи не робив різниці між церквою й державою і так далі, й так далі, — причому всі вони проголошуються на найвищому рівні узагальнення, майже не згадуючи про відмінності між окремими мусульманами, між мусульманськими суспільствами або між мусульманськими традиціями та епохами. А що Льюїс, у якомусь розумінні, призначив себе спікером від гільдії орієнталістів, на яку первісно була спрямована моя критика, то, можливо, варто згаяти деякий час, щоб проаналізувати його методи. Його ідеї, на жаль, досить розповсюджені серед його послідовників та імітаторів, чиї труди, схоже, мають за головну мету прищепити західним споживачам думку про загрозу, яку несе їм знавіснілий, за самою своєю суттю, недемократичний і розбурханий ісламський світ.