Багатослів’я Льюїса майже не приховує ані ідеологічних підвалин його позиції, ані його надзвичайного {443} вміння не мати майже ні в чому слушності. Звичайно ж, це вже добре знайомі нам якості орієнталістського племені, окремі з представників якого принаймні мали мужність бути відвертими у своєму активному обмовленні ісламських, як, зрештою, й інших неєвропейських народів. Але не Льюїс. Він перекручує істину, вдаючись до фальшивих аналогій, за допомогою всіляких натяків та інсинуацій, методів, прибираючи поважної пози всевідання, певно, вважаючи, що вчений має розмовляти саме так. Візьмімо як типовий приклад аналогію, яку він проводить між моєю критикою орієнталізму та гіпотетичною атакою на студії класичної античності, яка, каже він, була б цілком безглуздою. Вона й справді була б такою, я згоден, але ж орієнталізм і еллінізм — речі абсолютно непорівнянні. Перший — це спроба описати цілий реґіон світу в термінах колоніального завоювання цього реґіону, другий не має аніякісінького стосунку до прямого колоніального підкорення Греції, яке відбулося в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях; крім того, орієнталізм виражає антипатію до ісламу, еллінізм — симпатію до класичної Греції.
До того ж сучасний політичний момент із його шумовинням расистських та антимусульманських стереотипів (адже на античну Грецію ніхто не збирається нападати) дозволяє Льюїсові викладати свої антиісторичні й довільні політичні твердження у формі наукової арґументації, що дуже узгоджується з найменш похвальними методами старомодного колоніалістського орієнталізму 3. Таким чином, праця Льюїса є частиною сучасного політичного, радше ніж суто інтелектуального, середовища.
Припускати, як це робить він, що та галузь орієнталізму, яка має справу з ісламом і арабами, є науковою дисципліною, а отже, може бути порівняна з класичною філологією, це так само слушно, як прирівняти одного з багатьох ізраїльських арабістів та орієнталістів, які працювали на окупаційну владу Західного Берега та Гази, до Віламовітца або Моммзена. З одного боку, Льюїс прагне звести ісламський орієнталізм до статусу невинної і сповненої ентузіазму наукової галузі; з другого, він намагається вдати, що орієнталізм надто складний, розмаїтий і специфічний, щоб хай там який неорієнталіст (такий, як я, та багато інших) міг його критикувати. Тут {444} Льюїсова тактика полягає в тому, щоб знехтувати чималий відтинок історії. Як на мене, то європейський інтерес до ісламу виник не з цікавості, а зі страху перед монотеїстичним, грізним у культурному й мілітарному плані суперником християнства. Найдавніші європейські дослідники ісламу, як показали численні історики, були середньовічними полемістами, які писали для того, щоб відвернути загрозу вторгнення мусульманських орд та небезпеку відступництва. В той чи той спосіб це поєднання страху й ворожості проіснувало до сьогоднішнього дня як у науковому, так і в ненауковому інтересі до ісламу, що розглядається як розташований в тій частині світу — на Сході, — яка уявно, географічно й історично протиставляється Європі та Заходу.
Найцікавіші проблеми, що стосуються ісламського або арабського орієнталізму, це, по-перше, ті форми, яких набувають середньовічні рудименти, що так уперто існують, і, по-друге, історія і соціологія зв’язків між орієнталізмом та суспільствами, які його витворили. Існує велика спорідненість між орієнталізмом і літературною уявою, наприклад, між орієнталізмом і імперською свідомістю. Коли ми розглядаємо той або той період європейської історії (а таких періодів багато), вражає, як швидко переносились ідеї про іслам у сказане про нього ж таки поетами, романістами, політиками та журналістами. До того ж — і це критичний пункт, якого Льюїс намагається не помічати, — існує дивовижний (проте цілком зрозумілий) паралелізм між бурхливим розвитком новітньої орієнталістської науки та утворенням великих західних імперій — Британської і Французької.