Багато ісламістів та арабістів старшого віку відреаґували на мою книжку з ображеною амбіцією, яка їм заміняє саморефлексію; більшість удалися до таких слів, як «злісний», «ганьба», «обмова», так ніби критика вже сама по собі — це неприпустиме порушення кордонів їхнього священного академічного заповідника. У випадку Льюїса, його аґресивний захист своїх позицій можна вважати актом очевидної нещирості, оскільки він більшою мірою, аніж інші орієнталісти, був палким політичним прихильником акцій, спрямованих проти арабів (і не тільки), у Конґресі Сполучених Штатів, у своєму «Коментарі» і де завгодно. Тому адекватна відповідь йому має включати розповідь про те, в чому полягає політична й соціологічна суть його поведінки, коли він удає, ніби захищає «честь» своєї наукової галузі, а цей захист, як дуже легко переконатися, є ретельно виготовленою мішаниною ідеологічних напівістин, призначених завести на манівці читачів-неспеціалістів. {447}
Одне слово, зв’язок між ісламським або арабським орієнталізмом і новітньою європейською культурою може вивчатися без того, щоб водночас заносити до каталогу кожного орієнталіста, який будь-коли жив на світі, кожну орієнталістську традицію або все написане орієнталістами, а потім скласти все це докупи й проголосити прогнилим та нікчемним імперіалізмом. Принаймні я цього ніколи не робив. Безглуздо твердити, що орієнталізм — це змова, або проголосити, що Захід — зло; і те, й те — несусвітня дурість, яку Льюїс та один з його епігонів, іракський публіцист К. Макія, мали нахабство приписати мені. З іншого боку, треба бути лицеміром, щоб не помічати культурних, політичних, ідеологічних та інституційних контекстів, у яких люди пишуть, думають і розмовляють про Схід, чи є вони вченими, чи ні. Як я вже сказав раніше, надзвичайно важливо зрозуміти, що причина, з якої проти орієнталізму виступає так багато тверезомислячих незахідноєвропейців, полягає в тому, що він виник за доби колоніалізму, що стало темою недавнього надзвичайно цікавого симпозіуму «Колоніалізм і культура», матеріали якого видані за редакцією Ніколаса Б. Діркса5. В дискурсі такого виду, опертому передусім на припущенні, що іслам є монолітним і незмінним, а тому придатним для реалізації в його сфері, за допомогою «експертів», важливих вітчизняних політичних інтересів, ані мусульмани, ані араби, ані якісь інші дегуманізовані нижчі народи не можуть упізнати в собі людські створіння, а у своїх спостерігачах — звичайних учених. Передусім вони бачать у дискурсі новітнього орієнталізму та його відповідників у подібних галузях знання, сконструйованих для тубільних американців і тубільних африканців, хронічну тенденцію заперечувати, придушувати або спотворювати культурний контекст таких систем думки, щоб підтримувати фікцію своєї наукової неупередженості.
II
Проте я аж ніяк не хочу цим сказати, що такі погляди, як погляди Льюїса, хоч би як вони були поширені, — єдині, які або з’явилися, або посилилися протягом останніх десяти з половиною років. Але правда, що після того, як Радянський Союз зійшов зі сцени, серед деяких учених {448} та журналістів у Сполучених Штатах виникла спокуса віднайти в орієнталізованому ісламі нову імперію зла. Внаслідок такого розвитку подій як електронні, так і друковані мас медіа були заполонені принизливими стереотипами, що тулили докупи іслам і тероризм або арабів і насильство, або Схід і тиранію. У деяких реґіонах Середнього та Далекого Сходу відбулося також повернення до нативістської релігії й примітивного націоналізму, одним із найганебніших прикладів якого можна назвати іранську фатву проти Салмана Рушді, яку не скасовано й досі. Але це не вся картина, й в останній частині цього есе я якраз і збираюся поговорити про нові тенденції в науці, критиці та інтерпретації, які, хоч і поділяють фундаментальні передумови, на яких я побудував свою книжку, але виходять далеко за їхні межі і йдуть шляхами, що, як на мене, збагачують наше відчуття комплексної природи історичного досвіду.
Жодна з цих тенденцій, звичайно, ще не оформилася достатньо чітко; і ще не здобули вони статусу повністю сформованого знання та практики. Світовий контекст залишається і вкрай розбурханим, і ідеологічно насиченим, непевним, напруженим, несталим і навіть смертельно небезпечним. Хоча Радянський Союз розпався і східноєвропейські країни здобули політичну незалежність, структури сили та домінації вочевидь зберігаються, причому вони є вкрай нестабільними. Глобальний південь, — про який колись романтично й навіть емоційно говорили як про «третій світ», — борсається в борговій пастці, розпавшись на десятки крихких уламків або слабко організованих політичних утворень, обтяжений проблемами вбогості, хвороб та недорозвинутості, яка посилилася за останні десять або п’ятнадцять років. Кудись відійшли і Рух позаблокових держав, і харизматичні лідери, які очолювали рухи за деколонізацію та незалежність. Тривожна ситуація, насичена етнічними війнами, тепер вийшла за межі глобального півдня, як це видно на трагічному прикладі Боснії, і розповзається все далі й далі. А в таких місцях, як Центральна Америка, Середній Схід і Азія, Сполучені Штати досі залишаються панівною силою, маючи позад себе стривожену, але й досі необ’єднану Європу.