Тут можна відзначити два широкі потоки: постколоніалізм і постмодернізм, причому вони обидва у своєму застосуванні префікса «пост» передають не стільки значення «іти слідом», скільки, як відзначила Ела Шогат у своїй конструктивній статті, передають «ідею безперервності та розривів, але передусім наголошують на нових модусах та формах старої колоніальної практики, а не на тому, щоб «іти слідом»7. І постколоніалізм, і постмодернізм виникли як споріднені теми заанґажованості й дослідження у вісімдесятих роках і, часто-густо, певно, розглядали «Орієнталізм» та інші подібні праці як свої антецеденти. Тут було б неможливо заглибитися в нескінченні термінологічні дебати довкола обох слів, деякі з котрих надовго зосереджувались на тому, слід чи не слід писати їх через рисочку. Звичайно ж, проблема для нас полягає не в тому, щоб обговорювати ці окремі випадки надуживань дискусіями або кумедним жарґоном, а щоб помістити ці течії та інтелектуальні зусилля в належний суспільно-політичний контекст, тим більше, що вони, коли дивитися не них із перспективи книжки, написаної в 1978 p., як здається, сягають і сюди, в 1994 рік.
Чимало цікавих праць про новий політичний і економічний порядок стосувалися того, що у своїй недавній статті Гаррі Маґдоф описав як «глобалізацію», систему, засобами якої нечисленна фінансова еліта поширила свою владу на всю земну кулю, роздуваючи ціни на товари масового вжитку та послуги, переганяючи багатство із малоприбуткових секторів (здебільшого в незахідному світі) у високоприбуткові сектори 8. Разом з усім цим, як описують у строгих термінах Масао Мійоші та Аріф Дірлік, утворився новий транснаціональний порядок, за якого держави не мають більше кордонів, робоча сила та прибутки підпорядковуються тепер тільки глобальним менеджерам, а колоніалізм відродився у формі залежності Півдня від Півночі 9. І Мійоші, й Дірлік продовжують своє дослідження, показуючи, як інтерес західних академічних учених до таких тем, як «мультикультуралізм» і «постколоніалізм», фактично може бути культурним та інтелектуальним відступом від нових реальностей {452} ґлобальної влади. «Чого ми потребуємо? — пише Мійоші. — Радше пильного вивчення політичних та економічних проблем, аніж жестів суто педагогічної доцільності», прикладом яких може бути «ліберальна самоомана», що міститься в таких нових галузях, як культурні студії й мультикультуралізм.
Та навіть якщо ми сприймемо такі рекомендації серйозно (а ми мусимо сприймати їх серйозно), залишиться тверда основа в історичному досвіді для виникнення сьогодні інтересу як до постмодернізму, так і до його зовсім іншого відповідника, постколоніалізму. Насамперед у першому маємо набагато більший євроцентричний ухил і віддання переваги теоретичному та естетичному акценту на локальному й непередбачуваному, а також майже декоративній невагомості історії, стилізації й понад усе споживацькому ставленні до життя. Найдавніші студії постколоніального були здійснені такими видатними мислителями, як Анвар Абдель-Малек, Самір Амін та С. Л. Р. Джеймс, майже всі вони ґрунтувалися на вивченні домінації та контролю з погляду або цілковитої політичної незалежності або незавершеного лібераціоністського проекту. Але тоді як постмодернізм у одній зі своїх найславетніших програмних заяв (Жана-Франсуа Ліотара) наголошує на зникненні великих наративів емансипації та просвітництва, наголос у більшості праць першої генерації постколоніальних митців і вчених якраз протилежний: великі наративи залишаються, навіть якщо їхнє запровадження та реалізація сьогодні занедбані, відкладені на потім або розладнані. Критична різниця між нагальними історичними й політичними імперативами постколоніалізму і відносною відстороненістю постмодернізму сприяє виникненню різних підходів та одержанню різних результатів, хоча вони, певною мірою (в техніці «магічного реалізму», наприклад), і взаємонакладаються.