Я думаю, що було б помилкою твердити, ніби в багатьох з найкращих постколоніальних праць, кількість яких разюче зросла від початку 1980-х років, мало наголошувалося на локальному, реґіональному та випадковому: там часто наголошувалося на цьому, але мені здається, що зміст усіх цих праць був у дуже цікавий спосіб пов’язаний у своєму загальному підході з {453} універсальною сукупністю інтересів, котрі всі мали стосунок до емансипації, ревізіоністського ставлення до історії і культури й широкого застосування поточних теоретичних моделей та стилів. Провідним мотивом була послідовна критика євроцентризму та патріархату. В усіх кампусах Сполучених Штатів Америки і Європи в 1980-х роках і студенти, й викладачі завзято трудилися з метою розширити академічний фокус так званого навчального плану, щоби включити туди твори жінок, неєвропейських митців і мислителів та представників нижчих за своїм суспільним статусом спільнот. Це супроводжувалося важливими змінами в підході до реґіональних студій, які давно перебували в руках класичних орієнталістів та їм подібних. Антропологія, політична наука, література, соціологія й насамперед історія відчували на собі вплив значної критики джерел, нових теорій та усунення євроцентричної перспективи. Можливо, найбільш блискуча праця ревізіоністського напряму була виконана не в студіях Середнього Сходу, а в галузі індології, коли туди прийшли тубільні дослідники, група видатних учених на чолі з Ранаджитом Ґугою. Вони ставили собі на меті не менше, як здійснити революцію в історіографії, а найпершим їхнім завданням було врятувати індійську історію від домінування в ній націоналістичної еліти й повернути в неї важливу роль міської бідноти та селянських мас. Я гадаю, було б хибним сказати про таку переважно академічну працю, що її легко було кооптувати та узгодити з «транснаціональним» неоколоніалізмом. Ми повинні занотувати й визнати це досягнення, водночас остерігши від можливих помилок.
Що становило для мене особливий інтерес, то це посилення постколоніальної уваги до проблем географії. Зрештою, «Орієнталізм» — це дослідження, оперте на переосмислення того, що сторіччями уявлялось як глибоке провалля, що відокремлювало Схід від Заходу, провалля, через яке годі було перекинути міст. Моєю метою, як я сказав раніше, було не так згладити саму відмінність, — бо хто стане заперечувати конститутивну роль національних, а також культурних відмінностей у взаєминах між людьми? — як спростувати уявлення, що відмінність веде за собою ворожість, застиглу матеріалізовану сукупність протиставлених одна одній сутностей і все {454} супротивне знання, побудоване на цих речах. До чого я закликав у «Орієнталізмі», то це до нового способу осмислення ліній поділу та конфліктів, що не в одного покоління роздмухували почуття ворожнечі, яке виливалося у війни і в імперський контроль. І справді, одним із найцікавіших досягнень у постколоніальних студіях було нове прочитання канонічних культурних праць, не для того, щоб їх принизити та очорнити, а щоб переглянути деякі з їхніх засадничих передумов, визволити їх від ведмежих обіймів тієї або тієї версії діалектики «хазяїн — раб». Безперечно, що подібний же ефект справили напрочуд ориґінальні романи, такі, як «Діти опівночі» Рушді (Rushdie, «Midnight’s Children»), повісті C. JI. P. Джеймса (C. L. R. James), поезія Еме Сезер (Aimé Césaire) та Дерека Волкота (Derek Walcott), твори, чиї сміливі формальні здобутки є фактично реальним зверненням до історичного досвіду колоніалізму, оживленого й перетвореного на нову естетику спільного володіння і часто трансцендентного переформулювання.
Це можна побачити також у праці групи видатних ірландських письменників, котрі в 1980 р. організувалися в товариство, яке назвали «Маневри» («Field Day») Ось що говориться в передмові до зібрання їхніх творів:
«[Ці письменники] вірили, що «Маневри» можуть і повинні зробити свій внесок у розв’язання нинішньої кризи, аналізуючи усталену опінію, міфи та стереотипи, які стали водночас симптомом і причиною нинішньої ситуації [тобто напружених взаємин між Ірландією і Північчю]. Крах усіх спроб залагодити конфлікт конституційним або політичним шляхом і новий спалах насильства, яке вони мали б придушити або погамувати, призвів до того, що ця вимога стала більш нагальною на Півночі, ніж у Республіці... Тому товариство вирішило видати низку публікацій, почавши з серії памфлетів [на додачу до вельми прикметної серії віршів Шеймаса Гіні, есе Шеймаса Діна, п’єс Брайана Фрейла і Тома Поліна], у яких могла бути досліджена природа ірландської проблеми і, як наслідок, більш успішно подолана, ніж було дотепер» 10.