Єгипет був чудовим прикладом для розмов на цю тему, й Бальфур ясно усвідомлював, наскільки обґрунтованими були його права говорити як членові парламенту своєї країни від імені Англії, Заходу, західної цивілізації про сучасний Єгипет. Бо Єгипет був не просто ще однією колонією; він був рекламною вивіскою західного імперіалізму; до його анексії Англією він являв собою майже академічний приклад орієнтальної відсталості; він мав стати тріумфом англійського знання та сили. Від 1882 p., коли Англія окупувала Єгипет і придушила національне повстання під проводом полковника Арабі, й до 1907 р. представником Англії в Єгипті, господарем Єгипту, був Івлін Барінґ (знаний також як Овер-барінґ), лорд Кромер. 30 липня 1907 р. не хто інший, як Бальфур у Палаті громад, підтримав пропозицію дати Кромерові премію сумою в п’ятдесят тисяч фунтів у зв’язку з виходом на пенсію як винагороду за все те, що він зробив у Єгипті. Кромер створив Єгипет — так висловився тоді Бальфур:
«Він досягав успіху в усьому, за що брався... Зусилля, яких докладав лорд Кромер протягом останньої чверті сторіччя, підняли Єгипет із найглибшого рівчака суспільної та економічної деґрадації на ту висоту, на якій він тепер стоїть, я гадаю, сам-один серед східних держав у своєму процвітанні, як фінансовому, так і моральному» 2.
В який спосіб вимірювалося моральне процвітання Єгипту, Бальфур не наважився сказати. Британський експорт до Єгипту майже дорівнював експорту в усі інші реґіони Африки; це, безперечно, вказувало на певний ступінь фінансового процвітання як Єгипту, так і Англії (хоч трохи й неоднаковою мірою). Але що мало особливу вагу, {52} то це західна освіта на всіх рівнях, принесена до цієї східної країни вченими, місіонерами, бізнесменами, солдатами і вчителями, які готували працівників для таких високих урядовців, як Кромер і Бальфур, котрі вважали за свій обов’язок забезпечувати й скеровувати, іноді навіть удаючись до насильства, злет Єгипту від орієнтальної занедбаності до його нинішньої самітної величі.
Якщо британські досягнення в Єгипті були справді такими винятковими, якими вважав їх Бальфур, вони аж ніяк не були непоясненними чи ірраціональними. Управління Єгиптом здійснювалося відповідно до загальної теорії, опрацьованої з одного боку Бальфуром у його нотатках про орієнтальну цивілізацію, а з другого — Кромером у його розв’язанні повсякденних справ у Єгипті. Тут вельми важливо відзначити, що в першому десятилітті двадцятого сторіччя ця теорія працювала, працювала хоч і з перебоями, але відносно добре. Арґументація, зведена до своєї найпростішої форми, була очевидною, чітко виваженою і легко зрозумілою. Існують європейці, жителі Заходу, й існують орієнтали. Перші домінують; другі мусять дозволяти панувати над собою, а це, як правило, означає окупацію їхньої країни, суворий контроль над їхніми внутрішніми справами, надання їхньої крові та скарбів у розпорядження тієї або тієї держави Заходу. Те, що Бальфур і Кромер, як ми скоро побачимо, могли оголити людську природу до такої безжальної культурної та расової сутності, аж ніяк не свідчило, що вони були люди дуже лихі. Радше це свідчило про те, наскільки відлагодженою стала загальна доктрина на той час, коли вони її запустили в дію, наскільки відлагодженою й ефективною.
На відміну від Бальфура, чиї погляди на орієнталів претендували на об’єктивну універсальність, Кромер говорив про орієнталів набагато конкретніше, маючи на увазі тих, над якими він владарював або з якими мав справу спочатку в Індії, потім упродовж двадцяти п’яти років у Єгипті, коли його призначили туди верховним генеральним консулом Британської імперії. «Орієнтали» Бальфура — це «підкорені раси» Кромера, що їх він зробив темою свого великого есе, опублікованого в «Edinburgh Review» в січні 1908 p. Знову ж таки, саме знання, хто вони і які вони є, ці підкорені раси, або орієнтали, {53} робить управління ними легким і корисним; знання дає владу, більша влада вимагає більшого знання, і так далі по спіралях усе кориснішої діалектики інформації та контролю. Кромер був переконаний, що Британська імперія не розпадеться, якщо вона зуміє стримувати войовничість і комерційний еготизм у метрополії та «вільні інституції» в колонії (протиставлені британському врядуванню, що здійснюється «згідно з Кодексом християнської моралі»). Бо якщо, згідно з Кромером, логіка — це щось таке, «про існування чого орієнтал навіть не здогадується», то управління ним треба здійснювати, не вдаючись до методів найсучаснішої науки і не примушуючи його прийняти логіку за допомогою силових методів. Радше треба зрозуміти його обмеженість і «спробувати знайти в тому, що становить суть підкореної раси, вартісніші і, як можна сподіватися, міцніші узи єднання між правителями й підлеглими». За цим умиротворенням підлеглої раси повсюди бовваніє імперська могутність, чия ефективність значно більше опирається на витончене розуміння та нечасте застосування, аніж на своїх солдатів, брутальних збирачів податків та невтримну силу. Одне слово, імперія має бути мудрою; вона повинна пом’якшувати свою жадібність некорисливістю, а своє нетерпіння — гнучкою дисципліною.