І поступилися, а як саме це відбувалося, ми зараз спробуємо дослідити. Насамперед слід зазначити, що, поступаючись одне одному, вони розділили між собою не тільки територію, вигоди чи підкорені народи; вони розділили між собою також той вид інтелектуальної влади, який я називаю орієнталізмом. У якомусь розумінні {60} орієнталізм був книгозбірнею або архівом інформації, якою обидві сторони володіли спільно і, в деяких аспектах, неподільно. Цей архів тримався купи завдяки сукупності споріднених ідей 11 та об’єднавчій низці цінностей, що в різних ситуаціях довели свою ефективність. Ці ідеї пояснювали поведінку орієнталів; вони наділяли орієнталів ментальністю, генеалогією, атмосферою; а найважливіше, що вони дозволяли європейцям дивитися на орієнталів як на феномен, що має постійні характеристики, а отже, й зав’язувати з ними ефективні стосунки. Але як і кожна сукупність тривких ідей, орієнталістські поняття впливали не тільки на людей, що їх називали орієнталами, а й на тих, яких називали оксиденталами, європейцями або західнянами; одне слово, орієнталізм можна краще осмислити як сукупність примусів та обмежень, які накладаються на думку, аніж як позитивну доктрину. В самій серцевині орієнталізму лежить невитравна різниця між західною зверхністю та східною нижчістю, і ми мусимо бути готові простежити, як у своєму розвиткові та подальшій історії орієнталізм поглиблював і навіть загострював цю різницю. Коли впродовж дев’ятнадцятого сторіччя для Британії стало узвичаєною практикою відкликати та відправляти на пенсію своїх службовців, що працювали в Індії та в інших колоніях, як тільки їм виповнювалося п’ятдесят п’ять років, це спричинилося до подальшого витонченого вдосконалення орієнталізму; жодному орієнталові ніколи не дозволялося бачити європейця старим і немічним, а кожен європеєць не повинен був бачити себе віддзеркаленим у очах підкореної раси інакше, як енерґійним, раціонально мислячим, завжди метким і жвавим молодим раджею 12.
Орієнталістські ідеї набували різної форми впродовж дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч. По-перше, в Європі існувала велика література про Схід, успадкована від європейської минувшини. Визначальною характеристикою періоду кінця вісімнадцятого й початку дев’ятнадцятого сторіч, коли, як припускається в цьому дослідженні, сформувався сучасний орієнталізм, є те, що саме тоді розпочалося «орієнтальне відродження», як назвав цей процес Едґар Кіне 13. Несподівано широкому й розмаїтому загалу мислителів, політиків та митців почало здаватися, що виникло нове усвідомлення Сходу, який простягався {61} від Китаю до Середземного моря. Це усвідомлення стало почасти результатом нещодавно відкритих і перекладених орієнтальних текстів на санскриті, мові Авести та арабській мові; почасти воно також спричинилося наново осмисленою спорідненістю, що існувала між Сходом і Заходом. Для тієї мети, яку я тут поставив, ключовою подією, що засвідчила близьку спорідненість між Близьким Сходом і Європою, стало вторгнення армії Наполеона в Єгипет у 1798 p., вторгнення, яке з багатьох поглядів було зразковою моделлю такого собі наукового привласнення однієї культури іншою, вочевидь сильнішою. Бо відразу після наполеонівської окупації Єгипту між Сходом і Заходом були задіяні процеси, які досі домінують над нашими сучасними культурними та політичними перспективами. До того ж наполеонівська експедиція з її великим колективним монументом ерудиції, «Описом Єгипту» («Description de l’Égypte») надала орієнталізмові сцену або декорації, оскільки Єгипет, а отже, й інші країни ісламу, стали розглядатись як жива провінція, як лабораторія, театр західного знання про Схід. Трохи згодом я ще повернуся до наполеонівської авантюри.