Завдяки такому досвіду, як досвід учених, що супроводжували військо Наполеона, орієнталізм як корпус західного знання про Схід був модернізований, і це стало тією другою формою, в якій орієнталізм існував у дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях. Від самого початку того періоду, який я збираюся тут розглянути, в середовищі орієнталістів стало швидко поширюватися прагнення формулювати свої відкриття, досвід та інтуїцію в належних новітніх термінах, якомога зблизити уявлення та ідеї про Схід із новітніми реаліями. Наприклад, лінґвістичні дослідження семітських мов, опубліковані в 1848 р. Ренаном, були викладені в стилі, який будував авторитетність своїх висновків на щедрих посиланнях на досягнення тогочасної компаративної граматики, компаративної анатомії та постулатах расової теорії; всі ці науки своїм престижем зміцнювали престиж орієнталізму і — що було зворотним боком медалі — зробили орієнталізм вразливим (таким він відтоді й залишився) як щодо модних, так і щодо серйозних течій західної думки. Орієнталізм підпадав під вплив імперіалізму, позитивізму, {62} утопізму, історицизму, дарвінізму, расизму, фрейдизму, марксизму, шпенґлеризму. Проте орієнталізм, як і багато природних та суспільних наук, мав свої «парадигми» дослідження, свої власні вчені товариства, свій істеблішмент. Протягом дев’ятнадцятого сторіччя престиж цієї галузі неймовірно виріс, як виросла і її репутація та вплив таких організацій, як Азіатське товариство (Société asiatique), Королівське азіатське товариство (Royal Asiatic Society), Німецьке товариство з вивчення східних країн (Deutsche Morgenländische Gesellschaft) і Американське орієнтальне товариство (American Oriental Society). З утворенням та розвитком цих товариств значно зростало також по всій Європі число професорських кафедр з орієнтальних студій; отже, спостерігалася швидка експансія засобів розповсюдження орієнталізму. Орієнталістські періодичні видання, починаючи з «Археології Сходу» («Fundgraben des Orients») (1809 p.), побільшували як обсяг знання, так і кількість спеціалізацій.
Проте мало видів цієї діяльності і дуже мало цих інституцій існували та процвітали вільно, бо у своїй третій формі, в якій він існував, орієнталізм намагався втиснути думку про Схід у певні рамки. Навіть такі автори тієї доби, як Флобер, Нерваль або Вальтер Скотт були обмежені в тому, що вони могли з’ясувати або сказати про Схід. Бо орієнталізм, у кінцевому підсумку, був політичною візією реальності, чия структура утверджувала різницю між своїм (Європою, Заходом, «нами») і чужим (Сходом, східними країнами, «ними»). Ця візія, в якомусь розумінні, створювала ці два світи, а створивши їх, їм служила. Орієнтали жили у своєму світі, «ми» — жили у своєму. Візія і матеріальна реальність підпирали одна одну, допомагали одна одній функціонувати. Певна свобода взаємодії завжди була привілеєм представника Заходу; бо його культура була сильнішою, він міг проникнути у велику азіатську таємницю, як назвав її одного разу Дізраелі, він міг змагатися з нею, надати їй форми і наділити значенням. Але чого на самому початку недогледіли, то це того, що словник такого привілею надзвичайно вбогий, а ця візія досить-таки обмежена. Моя арґументація полягає в тому, що орієнталістська реальність водночас антигуманна і дуже стійка. її схеми, як і {63} її інституції та всепроникний вплив, збереглися й до сьогодні.
Але як діяв і як діє орієнталізм? Чому його можна описати водночас і як історичний феномен, і як спосіб мислити, і як сучасну проблему, і як матеріальну реальність? Вернімося знову до Кромера, досвідченого й обізнаного будівничого імперії, але також і до людини, облагодіяної орієнталізмом. Він може дати нам рудиментарну відповідь. У своїй праці «Управління підкореними расами» («The Government of Subject Races») він намагається розв’язати проблему того, як Британії, нації індивідів, слід керувати своєю неозорою імперією, дотримуючись кількох головних принципів. Він протиставляє «місцевого службовця», наділеного водночас і фаховим знанням тубільної людності, і англосаксонською індивідуальністю, представникові центральної влади, який перебуває в метрополії, в Лондоні. Перший може «ставитися до підданих із погляду місцевого інтересу в такий спосіб, який нерідко завдає шкоди інтересам імперії або навіть наражає їх на ризик серйозної небезпеки. Представник центральної влади посідає таке становище, що йому вдається обминути небезпеки, які виникають унаслідок тих самих причин». Чому? Тому, що цей представник має спроможність «забезпечити гармонійне функціонування різних частин механізму» і повинен намагатися, наскільки змога, реально осмислювати обставини, за яких доводиться працювати урядові підлеглої території» 14. Це мова дуже туманна й кострубата, але суть нею сказаного не так важко збагнути. Кромер бачить у своїй уяві осередок сили, розташований на Заході, який випромінює в напрямку Сходу потужний струмінь енерґії або від якого тягнуться туди ж таки мацаки машини, яка все ними охоплює, — вона підпирає центральну владу й водночас скоряється її командам. Те, що мацаки машини захоплюють на Сході, — людський матеріал, матеріальне багатство, знання, все, що там є, — переробляється в машині й перетворюється на додаткову силу. Фахівець безпосередньо перетворює просту орієнтальну матерію на корисну субстанцію: наприклад, орієнтал перетворюється на представника підкореної раси, на зразок «орієнтальної ментальності» — і все це для посилення «влади», яка перебуває в метрополії. «Місцеві інтереси» — це специфічні {64} інтереси орієнталіста, «центральна влада» виражає загальний інтерес імперського суспільства в цілому. Кромер дуже чітко уявляє собі, як здійснюється управління знанням у суспільстві, бачить, що знання — байдуже, наскільки воно спеціальне, — реґулюється спочатку місцевими інтересами фахівця, а згодом — загальними інтересами суспільної системи влади. Взаємодія між місцевими й центральними інтересами дуже заплутана, проте аж ніяк не безладна.