Одна або дві сучасні ілюстрації можуть чудово прояснити суть цього зауваження. Для людей, що перебувають при владі, природно час від часу оглядати світ, з яким вони мають справу. Бальфур робить це дуже часто. Наш сучасник Генрі Кіссінджер теж так робить, і рідко це {66} виходить у нього з такою неприхованою відвертістю, як у його есе «Вітчизняна структура та іноземна політика» («Domestic structure and Foreign Policy»). Змальована ним драма віддзеркалює реальну ситуацію, в якій Сполучені Штати мусять формувати свою поведінку у світі під тиском внутрішніх сил, з одного боку, та чужоземних реальностей — з другого. Лише з цієї однієї причини дискурс Кіссінджера мусить встановлювати полярність між Сполученими Штатами та світом; крім того, звичайно ж, він цілком усвідомлено говорить як авторитетний і наділений правом вирішального голосу представник наймогутнішої держави Заходу, чия недавня історія та нинішня реальність поставили її перед лицем світу, який не дуже охоче визнає її право на домінацію та застосування силових методів. Кіссінджер відчуває, що Сполучені Штати мають змогу встановлювати менш проблематичні стосунки з індустріальним, розвинутим Заходом, аніж зі світом країн, які розвиваються. Знову ж таки, сучасний реальний стан взаємин між Сполученими Штатами і так званим «третім світом» (куди входять Китай, Індокитай, Близький Схід, Африка та Латинська Америка) являє собою сукупність надзвичайно гострих проблем, чого не може приховати навіть Кіссінджер.
Метод Кіссінджера, який він застосовує у своєму есе, бере на озброєння те, що лінґвісти називають бінарною опозицією: тобто він доводить, що існують два стилі здійснення зарубіжної політики (профетичний і політичний), два види техніки, два періоди і так далі. Коли наприкінці історичної частини своєї арґументації він опиняється віч-на-віч із сучасним світом, він поділяє його відповідно на дві половини — розвинуті країни і країни, які розвиваються. Перша половина, тобто країни Заходу, «глибоко переконана в тому, що реальний світ є зовнішнім щодо спостерігача, що знання складається із запису та класифікації даних — і чим акуратніше це буде зроблено, тим ліпше». Як доказ Кіссінджер наводить приклад ньютонівської революції, що не відбулася у світі країн, які розвиваються: «Культури, які уникнули прямого впливу ньютонівського мислення, зберегли істотно доньютонівську переконаність, що реальний світ майже повністю внутрішній щодо спостерігача». {67}
А отже, додає він, «емпірична реальність має зовсім інше значення для багатьох нових країн, аніж для Заходу, тому що, в певному розумінні, вони так і не пройшли через процес її відкриття» 16.
На відміну від Кромера, Кіссінджер не має потреби цитувати сера Альфреда Лайаля про нездатність орієнталів бути точними; те твердження, яке він робить, видається достатньо незаперечним, щоб потребувати спеціального обґрунтування. Ми мали свою ньютонівську революцію; вони її не мали. Як мислителі ми значно сильніші, аніж вони. Ось так. Власне кажучи, лінії поділу і тут проведені майже там, де провели їх Бальфур і Кромер. А проте між Кіссінджером та британськими імперіалістами пролягла відстань не менш як у шістдесят років, якщо не більше. Численні війни та революції переконливо довели, що доньютонівський профетичний стиль, який Кіссінджер пов’язує як з «неточно мислячими» країнами, що розвиваються, так і з Європою, якою вона була до Віденського конґресу, мав не тільки невдачі, а й певні успіхи. Знову ж таки, на відміну від Бальфура та Кромера, Кіссінджер таким чином почуває себе зобов’язаним шанувати цю доньютонівську перспективу, оскільки «вона пропонує велику гнучкість стосовно сучасного революційного безладу». Отже, обов’язок людей, які живуть у постньютонівському (реальному) світі, полягає в тому, щоб «сконструювати міжнародний порядок, перш ніж якась криза накине його нам як необхідність»: іншими словами, ми, а не хтось інший, повинні знайти ту дорогу, що нею піде світ країн, які розвиваються. Хіба це не нагадує Кромерову візію машини, що гармонійно функціонує, машини, призначеної, в кінцевому підсумку, реалізувати інтереси певної центральної влади, що протиставляє себе світу країн, які розвиваються?