Кіссінджер міг і не усвідомлювати, на яку традицію давно вже накопиченого знання він опирається, коли поділив світ на доньютонівську і постньютонівську концепцію реальності. Але його розрізнення абсолютно тотожне ортодоксальному розрізненню, яке роблять орієнталісти, коли відокремлюють орієнталів від людей Заходу. І, подібно до розрізнення, яке роблять орієнталісти, Кіссінджерове розрізнення не вільне від упереджених цінностей, попри позірну неупередженість його тону. Так, по всьому {68} його тексту розкидані такі слова, як «профетичний», «точність», «внутрішній», «емпірична реальність», «порядок», і вони характеризують або привабливі, знайомі, бажані переваги, або загрозливі, неприродні, безладні вади. Як ми незабаром переконаємося, і традиційний орієнталіст, і Кіссінджер розуміють різницю між культурами, по-перше, як фактор, котрий створює фронт битви, що їх розділяє, і, по-друге, як фактор, що спонукає Захід контролювати, стримувати іншого чи якось інакше управляти його поведінкою (завдяки вищим знанням та доречно застосовуваній силі). Я гадаю, що сьогодні немає потреби нагадувати про те, якими були наслідки проведення цих ліній, схожих на лінії фронтів між ворожими угрупованнями, і скільки було витрачено коштів для того, щоб їх утримувати.
Я наведу ще одну ілюстрацію, яка точно узгоджується — можливо, аж занадто точно — з аналізом Кіссінджера. У своєму лютневому номері за 1972 р. «Американський журнал з проблем психіатрії» («American Journal of Psychiatry») надрукував есе Гарольда В. Ґліддена, який назвався колишнім членом Бюро розвідки та досліджень (Bureau of Intelligence and Research) Державного департаменту Сполучених Штатів; заголовок есе («Арабський світ»), його тон та зміст свідчать про типово орієнталістський спосіб мислення його автора. Так, малюючи на своїх чотирьох сторінках у дві шпальти психологічний портрет більш як стомільйонного народу, чиє життя він розглядає на протязі 1300 років, Ґлідден обґрунтовує свої погляди посиланнями лише на чотири джерела: нещодавно опубліковану книжку про Триполі, одну статтю з єгипетської газети «Аль-Ахрам», італійський журнал «Оріенте Модерно» та книжку Маджида Хаддурі, відомого орієнталіста. Сама стаття намагається розкрити «внутрішні мотиви арабської поведінки», яка з нашого погляду «ненормальна», але для арабів «цілком нормальна». Після цього обнадійливого старту нам повідомляється, що араби надають перебільшеної ваги конформізмові; що араби формуються в системі культури ганьби, «престиж» якої будується на вмінні приваблювати послідовників та клієнтів (мимохідь нам нагадують, що «арабське суспільство завжди опиралося на систему взаємин «клієнт — патрон»); що араби можуть функціонувати лише в конфліктних {69} ситуаціях; що престиж у них будується виключно на спроможності домінувати над іншими; що культура ганьби такого виду (а отже, й сам іслам) підносить помсту на рівень високої чесноти (тут Ґлідден тріумфально цитує «Аль-Ахрам» від 29 червня 1970 p., аби показати, що «1969 року в Єгипті в 1070 випадках убивств, де злочинців було затримано, з’ясувалося, що 20 відсотків цих убивств були скоєні з метою стерти ганьбу, 30 відсотків — з метою відплатити за реальне чи уявне зло, і 31 відсоток були актами кровної помсти»); що коли із західного погляду «найрозумнішим для арабів було б замиритися... то араби сприймають цю ситуацію зовсім інакше, такого роду оцінка для них неприйнятна, бо об’єктивність не є цінністю в системі арабського світогляду».
Ґлідден провадить — що далі, то з більшим ентузіазмом: «Ні для кого не таємниця, що в той час, як система арабського світогляду вимагає абсолютної солідарності всередині групи, вона разом з тим заохочує своїх членів до своєрідного суперництва, яке виявляє руйнівний ефект на цю ж таки солідарність»; у арабському суспільстві «важить тільки успіх» і «мета виправдовує засоби»; араби «природно» живуть у світі, який «позначений тривогою, вираженою в узагальнених формах підозри та недовіри, спричинених неясною ворожнечею, яка мовби витає над ними в повітрі»; «мистецтво викручуватися дуже розвинуте в житті арабів, як і в самому ісламі»; потреба арабів у помсті переважує все, в протилежному випадку араб почувався б покритим «ганьбою, що руйнує його «ego». Таким чином, якщо «люди західного світу поміщають мир дуже високо на шкалі цінностей» і якщо «ми маємо високо розвинуту свідомість цінності часу», то все не так у арабів. «Насправді, — повідомляють нам, — в арабському племінному суспільстві (звідки постали арабські цінності) боротьба, а не мир завжди була нормальним станом речей, бо ж воєнні наскоки були однією з двох опор, на яких стояла їхня економіка». Мета цього вченого дослідження уявляється цілком очевидною: показати, що на західній і на східній шкалах цінностей «відносне розташування елементів зовсім різне» 17. QED .