Майже від найдавніших часів європейської історії Схід був чимось більшим, аніж тим, що Європа знала про нього емпірично. Принаймні до початку вісімнадцятого сторіччя, як витончено довів Р. В. Саутерн, європейське розуміння одного з різновидів орієнтальної культури, а саме, ісламської, було неуцьким, проте складним 29. Бо певні асоціації, пов’язані зі Сходом — не зовсім неуцькі й не зовсім обґрунтовані позитивним знанням, — завжди групувалися навколо того поняття Сходу, яке виробив орієнталізм. Погляньмо спочатку на демаркаційну лінію між Сходом і Заходом. Вона завжди здавалася чітко прокресленою — від часів «Іліади». Дві найглибші й найвпливовіші характеристики, асоційовані зі Сходом, ми знаходимо уже в Есхілових «Персах», найдавнішій афінській драмі з тих, які збереглися, та в Евріпідових «Вакханках», останній давньогрецькій трагедії з тих, які до нас дійшли. Есхіл зображує відчуття катастрофи, яке опанувало персів, коли вони довідалися, що їхнє військо, очолюване Ксерксом, було розгромлене греками. Хор співає таку оду:
Вся Азія нині стогне,Спустошений край.Повів їх за собою Ксеркс — ох, ох!Згубив усіх їх Ксеркс — о горе! {79}Зазнав поразки КсерксНа кораблях у морі.Чому ж Дарій ніколиНе вигублював своїх воїнів,Коли водив їх у битви,Славетний воєначальник із Суз? 30
Тут важливо насамперед те, що Азія говорить через посередництво і за допомогою європейської уяви, змальованої як переможна над Азією, цим ворожим «іншим» світом, розташованим за морями. Тут Азія наділяється почуттями порожнечі, втрати і катастрофи, що ніби винагороджують Захід за той виклик, який йому кинув Схід; і все це мовби просякнуте гірким жалем за тим, що в якомусь славетному минулому Азія почувалася краще, що вона була звитяжна у своїх сутичках із Європою.
У «Вакханках», можливо, найбільш азіатській з усіх аттичних драм, Діоніс вочевидь пов’язаний зі своїм азіатським походженням і з дивно погрозливими надуживаннями орієнтальних містерій. Пентея, царя Фів, знищують його мати Агава та її подруги вакханки. Кинувши виклик Діонісові тим, що не визнав ані його могутності, ані його божественності, Пентей накликає на себе жахливу кару, і п’єса закінчується тим, що всі визнають грізну владу химерного бога. Сучасні коментатори «Вакханок» не могли не відзначити надзвичайно широкий діапазон інтелектуальних та естетичних ефектів драми; ніяк не могли вони обминути увагою іще одну додаткову історичну деталь, а саме, що Евріпід «перебував під безпосереднім впливом того нового аспекту, якого мусили набути діонісійські культи у світлі чужоземних екстатичних релігій, пов’язаних із культами Бендіди, Кібели, Сабазія, Адоніса та Ісіди, що були занесені з Малої Азії та Леванту й широко розповсюдилися в Піреї та в Афінах під час нелегких і все більш і більш суперечливих років Пелопоннеської війни» 31.
Два аспекти Сходу, що відрізняють його від Заходу в цих двох п’єсах, і надалі залишаться істотними мотивами європейської уявної географії. Між двома континентами проведено чітку розмежувальну лінію. Європа — могутня й виразно означена. Азія — розгромлена й далека. {80} Есхіл представляє Азію, вона говорить у нього устами старої перської цариці, Ксерксової матері. Саме Європа виокремлює Схід; це виокремлення має прероґативний характер, ідеться не про того, хто смикає за шворочки маріонеток, а про справжнього творця, чия творча могутність наділяє життям, представляє, надихає, конституює простір, розташований за знайомими кордонами, що в протилежному випадку залишався б мовчазним і небезпечним. Існує аналогія між Есхіловою орхестрою, що містить у собі азіатський світ, такий, яким драматург його собі уявляє, та вченою оболонкою орієнталістської науки, яка теж виокремлює з неосяжного й аморфного азіатського розмаїття окремі фраґменти, які роздивляється іноді прихильним, але завжди зверхнім поглядом. По-друге, тут є мотив Сходу як зачаєної небезпеки. Раціональність підривається східними надуживаннями, цими таємничими й привабливими протилежностями до того, що сприймається нами як нормальні цінності. Різниця, що відокремлює Схід від Заходу, символічно передається тією суворістю, з якою Пентей спочатку відкидає домагання істеричних вакханок. Коли згодом він сам стає вакхантом, то він гине не тому, що піддався Діонісові, а тому, що не зумів належно оцінити погрозу Діоніса в першому випадку. Той урок, який має намір дати нам Евріпід, драматизується присутністю в п’єсі Кадма й Тіресія, досвідчених старших чоловіків, які усвідомлюють, що сама по собі «вища влада» не править людьми 32, бо існує така річ, як раціональна оцінка, кажуть вони, а це означає спроможність правильно вимірювати потугу чужих сил і вміння узгоджувати свої дії з ними. Виходить так, що до орієнтальних містерій слід ставитися з усією серйозністю хоч би тому, що вони кидають виклик раціональному західному розумові й цим спонукають його знаходити нові варіанти здійснення своїх довготривалих амбіцій та сили.