Але одне велике розмежування, а саме, проведене між Сходом і Заходом, спричиняло інші, менш масштабні, особливо мірою того, як нормальний процес розвитку цивілізації мав своїм наслідком такі контакти із зовнішнім світом, як подорожі, завойовницькі походи, набуття нового досвіду. В античній Греції та в античному Римі географи, історики, державні діячі, такі, як Цезар, {81} оратори та поети сприяли нагромадженню таксономічного знання, яке розділяло між собою раси, реґіони, нації та уми; чимала частка цієї науки була призначена для обслуговування суто практичної потреби — вона мала обґрунтовувати, що римляни та греки стоять вище, ніж інші народи. Але зацікавлення Сходом мало свою власну традицію класифікації та ієрархії. Починаючи десь від другого сторіччя до Р. X. для жодного мандрівника чи амбітного західного монарха, який звертав свої погляди на Схід, не було таємницею, що Геродот — історик, мандрівник, обдарований невичерпною цікавістю автор хронік — та Александр — цар-воїн, освічений завойовник — побували на Сході раніше, ніж він. Таким чином, Схід поділявся на землі та царства, що їх уже колись знали, відвідали, завоювали Геродот і Александр, як і ті, хто йшов по їхніх слідах, і на царства, досі невідомі, не відвідані, не завойовані. Християнство завершило внутрішній поділ Сходу на окремі сфери: так, у Європі стали говорити про Близький Схід і про Далекий Схід, про Схід давно відомий, що його Рене Ґруссе називає «імперією Леванту» 33, і про Схід новий. Тому Схід мінився в розумовій географії європейців, коливаючись між Старим Світом, куди людина поверталась як у Едем або в Рай, ніби шукаючи там, проте, нову версію старого, й абсолютно новими землями, куди людина приходила, як Колумб прийшов до Америки, з метою заснувати там Новий Світ (хоча, за іронією долі, сам Колумб вважав, що він відкрив лише нові території Старого Світу). Звичайно ж, жоден із цих Сходів не був виключно тим чи тим: саме їхня мінливість, їхня спокуслива неоднозначність, їхня спроможність розважати й бентежити розум і становлять головний інтерес.
Замислімося над тим, як Схід, і зокрема Близький Схід, став відомий на Заході як його доповнення і його протилежність. Це відбулося ще за античних часів. Була Біблія, і було виникнення християнства; були мандрівники, такі, як Марко Поло, що прокладали торговельні шляхи і створювали відреґульовану систему комерційного взаємообміну, а після нього були Лодовіко ді Вартема і П’єтро делла Валле; були автори легенд, такі, як Мандевіль; були грізні завойовницькі походи східних армій, передусім армій ісламу, звичайно; були войовничі {82} піліґрими — головним чином, хрестоносці. З літератури, яка виникла на цьому досвіді, утворився великий внутрішньо структурований архів. Усе це започаткувало обмежену кількість типових інкапсуляцій: подорож, оповідь, легенда, стереотип, полемічна конфронтація. Це лінзи, крізь які Європа дивиться на Схід, і вони формують мову, перцепцію та види взаємодій між Сходом і Заходом. Проте певної єдності цій безлічі взаємодій надає мінливість, про яку я говорив раніше. Щось очевидно чуже й далеке, з тієї або тієї причини, потребує радше більш аніж менш знайомого статусу. Людина прагне більше не оцінювати речі або як цілком нові, або як цілком відомі; виникає нова проміжна категорія, категорія, яка дозволяє нам бачити нові речі, що їх ми бачимо вперше, як варіанти речей, відомих нам раніше. За своєю суттю, така категорія — то не так спосіб одержання нової інформації, як метод, що дає змогу контролювати те, що уявляється загрозою для якогось усталеного погляду на речі. Якщо розум раптово опиняється перед тим, що він сприймає як радикально нову форму життя — таким видавався Європі в ранні середні віки іслам, — реакція в цілому буде консервативною й захисною. Іслам оцінюється як облудна нова версія якогось попереднього досвіду, в даному випадку — християнства. В такий спосіб погроза приглушується, перед нами знову знайомі цінності, й у кінці розум поменшує тиск на себе, пристосовуючись до нових речей і сприймаючи їх або як «первісні», або як «повторені». Внаслідок цього ісламові «дають раду»: його новизна та його незбагненність беруться під контроль, так що тепер проводяться досить нюансові розрізнення, які були б неможливі, якби початкова новизна ісламу залишилася неторканою. Таким чином, Схід, у широкому розумінні, весь час коливається в полі зору Заходу: від зневажливого ставлення до того, що видається в ньому знайомим, до моторошного захвату — або й жаху — перед його новизною.