«Непохитна тенденція нехтувати те, що означає Коран, або те, як мусульмани уявляють собі значення Корану, або те, що думають мусульмани і як вони поводяться за тих або тих обставин, з фатальною неминучістю призвела до того, що вчення Корану, як і інші аспекти ісламу, були подані у формі, яка мала видатися переконливою для християн; а мірою того як відстань між авторами та читачами й ісламським кордоном зростала, все більш і більш екстраваґантні форми здобували шанс бути прийнятими. Європейці з великою нехіттю і почуттям {85} спротиву приймали на віру те, що самі мусульмани говорили про свою віру. Існувала християнська картина, деталі якої (навіть під тиском фактів) майже не відкидалися, а її загальні контури так і не зазнали жодних змін. Були різні відтінки, але всі вони вкладалися в одну схему. Всі поправки, які робилися в інтересах наближення до точності, мали на меті лише захистити доктрину, яка, в кінцевому підсумку, була визнана вразливою, були спробами підперти розхитану споруду. Християнське уявлення являло собою конструкцію, яку не можна було ламати, навіть перебудовувати її нікому не дозволялося» 39.
Ця риґористична християнська картина ісламу інтенсифікувалася в безліч способів, включивши в себе — протягом середніх віків та в ранні роки доби Відродження — велике розмаїття поезії, вчених дискусій та народних забобонів 40. На той час Близький Схід був уже повністю включений у загальну картину світу, як вона бачилася латинським християнством, — тут можна навести приклад «Пісні про Роланда», де описується, як сарацини поклоняються Магометові й Аполлонові. Десь близько середини п’ятнадцятого сторіччя, як переконливо показав Р. В. Саутерн, для серйозних європейських мислителів стало очевидним, «що треба було б налагодити якісь стосунки з ісламом», який знову грізно нагадав про себе, збройно вдершись у Східну Європу. Саутерн розповідає про драматичний епізод, який стався між 1450-м і 1460-м роками, коли четверо вчених мужів, Іоанн Сеґовійський, Микола Кузанський, Жан Жермен та Еней Сільвій (Пій Другий) зробили спробу налагодити контакти з ісламом через contraferentia, або «конференцію». Це спало на думку Іоанну Сеґовійському: малося організувати конференцію, на яку було б запрошено чільних представників ісламу і де християни б спробували навернути на свою віру всіх без винятку мусульман. «Він дивився на цю конференцію як на інструмент, наділений не тільки строго релігійною, а й політичною функцією, і він вигукнув слова, які пробудили б живий відгук і в сучасних серцях, що навіть якби така конференція розтяглася на десять років, вона коштувала б менше і завдала б менше шкоди, аніж війна». Ті четверо так і не змогли досягти {86}між собою згоди, але вказаний епізод уявляється критичним у тому розумінні, що він був справді добре обміркованою спробою — частиною загальноєвропейської ідеї, яка неодноразово виринала на поверхню від Беди Достошановного до Лютера — умовити репрезентативний Схід постати віч-на-віч із Європою, спробою організувати змістовну зустріч між Сходом і Європою, зустріч, під час якої християни незаперечно довели б мусульманам, що іслам — це тільки перекручена версія християнства. Саутерн доходить такого висновку:
«Для нас цілком очевидною уявляється неспроможність будь-якої з цих систем думки (європейсько-християнської) дати задовільне пояснення феноменові, який вони заповзялися пояснити [ідеться про іслам], — а ще менше, вплинути на перебіг реальних подій у вирішальний спосіб. На практичному рівні події ніколи не були ані такими добрими, ані такими поганими, як то провіщали найпроникливіші спостерігачі; і, мабуть, тут варто зазначити, що вони ніколи не складалися ліпше, аніж тоді, коли найавторитетніші судді впевнено очікували щасливого кінця. Чи відбувався бодай якийсь проґрес у християнських знаннях про іслам? Я повинен висловити свою переконаність у тому, що таки відбувався. Навіть якщо суть проблеми вперто залишалася прихованою від зору, її формулювання ставало все змістовнішим, усе раціональнішим, усе більш прив’язаним до досвіду... Вчені-схоласти, які трудилися над розв’язанням проблеми ісламу в середні віки, так і не змогли знайти цього розв’язання, що його вони так наполегливо шукали і так прагнули; але вони започаткували й розвинули спроможність думки та силу зрозуміння, які для інших людей і в інших галузях науки ще можуть виявитися успішними» 41.