Цей повний дидактичний процес неважко ані зрозуміти, ані пояснити. Треба тільки пам’ятати, що всі культури накладають свої корекції на сиру реальність, перетворюючи її рухомі, вільно розташовані об’єкти на одиниці знання. Проблема не в тому, що відбувається таке перетворення. Для людського розуму цілком природно чинити опір невпорядкованій чужій реальності; тому культури завжди були схильні піддавати повним трансформаціям інші культури, сприймаючи ці інші культури не такими, якими вони є, а такими, якими вони мають бути, щоб їх зручно було сприймати. Так, для жителя Заходу все східне завжди нагадувало щось західне; наприклад, деякі німецькі романтики сприймали індуїстську релігію як орієнтальну версію германо-християнського пантеїзму. В той же час орієнталіст, роблячи свою роботу, завжди перетворює якісь східні реалії на щось зовсім інше: він робить це для себе, заради своєї культури, а іноді, як йому здається, і заради самого Сходу. Цей процес перетворення є дуже дисциплінованим: його навчають, він має власні наукові товариства, журнали, традиції, словник, риторику, й усе це фундаментально пов’язане та поєднане з домінантними культурними та політичними нормами Заходу. І, як я збираюся показати, цей процес не тільки не звужує свої обрії, а навпаки, стає все більш і більш тотальним у тому, що він робить, і то настільки, що коли робиш огляд орієнталізму в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях, то тебе {94} опановує неподоланне враження, що орієнталізм, сам того, можливо, не бажаючи, схематизував геть увесь Схід.
Як давно почався цей процес схематизації, стає очевидним із прикладів, які я наводив, говорячи про західне уявлення про Схід у класичній Греції. Наскільки сильно артикульованими були пізніші репрезентації Сходу, що будувалися на попередніх, наскільки ретельно й дбайливо була здійснена їхня схематизація, наскільки драматично ефективним було їхнє розташування в образній географії Заходу, можна проілюструвати, якщо ми звернемося тепер до Дантового «Пекла». Великим досягненням Данте в його «Божественній комедії» було те, що він зумів поєднати без видимих швів реалістичне зображення світської реальності з універсальною і вічною системою християнських цінностей. Те, що бачить Данте-піліґрим, мандруючи в Пеклі, Чистилищі та в Раю, — це унікальна картина Страшного суду. Наприклад, Паоло й Франческу ми бачимо в Пеклі, куди їх навіки вкинуто за їхні гріхи, проте вони живуть і діють, причому живуть тим самим життям і роблять ті самі вчинки, за які їх оселено там, де вони перебуватимуть усю вічність. Таким чином, кожна з постатей Дантового бачення не тільки представляє себе, а й є типовою репрезентацією своєї вдачі та своєї долі, на яку вона рокована.
«Маометто» — Магомет — з’являється в 28-й пісні «Пекла». Його поміщено у восьмий з дев’яти пекельних кругів, у дев’ятий із десяти страшних ровів, які оточують фортецю Сатани в Пеклі. Таким чином, перш ніж Данте зустрінеться з Магометом, він пройде через круги, де перебувають люди, чиї гріхи менш тяжкі: хтиві, жадібні, ненажерливі, єретики, гнівливі, самогубці, блюзніри. Нижче за Магомета перебувають лише фальшувальники та зрадники (серед них і Іуда, Брут і Кассій), яких Данте проминає, перш ніж опускається на саме дно Пекла, де живе сам Сатана. Таким чином, Магомет посідає місце у строго впорядкованій ієрархії зла, належачи до категорії, яку Данте називає «seminator di scandalo e di schisma» («сіяч наклепів і розколу»). Магометова кара, що є також його вічною долею, видається особливо огидною: він знову й знову розколюється надвоє, від підборіддя до ануса, наче діжка, — так порівнює Данте, — в {95} якої розходяться клепки. В цьому місці вірші Данте не щадять читачевої уяви, й він не проминає жодної есхатологічної деталі, що є наслідками такої екзотичної кари — Магометові нутрощі та екскременти описуються з усіма можливими подробицями. Магомет розповідає про свою кару Данте, пояснюючи її суть і причину, він показує йому також Алі, котрий іде поперед нього в шерезі грішників і котрого диявол, що йде з ним поруч, розколює на дві половини; Магомет також просить, щоб Данте остеріг такого собі брата Дольчіно, священика-ренеґата, чия секта закликала до усуспільнення жінок та майна і якого звинуватили в тому, що він держить коханку, про муки, які на нього чекають. Читач не може не помітити, що Данте бачить аналогію між огидною чуттєвістю Дольчіно та Магомета, а також між їхніми претензіями на теологічне верховенство.