Тим самим (латин.).
Таким, власне, і є орієнталістський підхід у загальному плані. Як і магія та міфологія, орієнталізм має характер самодостатньої, самопідсилювальної закритої системи, в якій об’єкти є тим, чим вони є, тому що вони є тим, чим вони є, тепер і завжди, з онтологічних причин, яких жодний емпіричний матеріал не може ані змістити, ані змінити. Сутичка Європи зі Сходом, і зокрема з ісламом, зміцнила цю систему репрезентації Сходу і, як на це було вказано Анрі Піренном, перетворила іслам на символ того аґресивного чужинця, на боротьбу з яким були спрямовані всі сили європейської цивілізації, починаючи від середніх віків. Занепад Римської імперії внаслідок варварських вторгнень мав своїм парадоксальним результатом проникнення варварських звичаїв у романську та середземноморську культуру; тоді як, на думку Піренна, наслідком ісламського нашестя, що розпочалося в сьомому сторіччі, було відсунення центру європейської культури від берегів Середземного моря, які стали тоді арабськими провінціями, далі на північ. «Германізм почав відігравати свою роль у історії. Доти романська традиція не уривалася. Тепер же почала розвиватися ориґінальна романо-германська цивілізація». Європа замкнулася в собі: Схід, у тому випадку, коли він не був просто місцем для торгівлі, в культурному, інтелектуальному та духовному плані опинився поза Європою та європейською цивілізацією, яка, за словами Піренна, перетворилася на одну велику християнську спільноту, чий зміст збігався зі змістом терміна ecclesia...* Захід почав відтепер жити своїм власним життям» 52.
Церква (латин.).
У поемі Данте, у працях Петра Превелебного та інших клюнійських орієнталістів, у спрямованих проти ісламу трактатах християнських полемістів, від Ґіберта Ноґентського та Беди до Роджера Бекона, Вільяма Триполітанського, Бурхарда Сіонського та Лютера, в «Поемі про Сіда» та в «Пісні про Роланда», {98} а також і в Шекспіровому «Отелло» (цьому «бідоласі, від якого відвернувся світ») Схід та іслам завжди постають як чужинці, покликані зіграти особливу роль усередині Європи.
Уявна географія, від яскравих образів, що їх ми зустрічаємо в Дантовому «Пеклі», до прозаїчних ніш «Орієнтальної бібліотеки», створеної зусиллями д’Ербело, леґітимізує словник, універсум репрезентативного дискурсу, специфічного для обговорення та розуміння ісламу та Сходу. Те, що цей дискурс розглядає як факт (наприклад, те, що Магомет — самозванець), є компонентом дискурсу, твердженням, яке цей дискурс примушує людину робити щоразу, коли промовляється ім’я Магомета. Під різними одиницями орієнталістського дискурсу, — під яким я розумію просто словник, завжди застосовуваний, коли говорять або пишуть про Схід, — ховається така собі сукупність репрезентативних образів або тропів. Ці образи є для реального Сходу — або ісламу, який становить тут для мене головний інтерес, — тим самим, чим є стилізовані костюми для персонажів п’єси в театральній виставі; їх можна порівняти, наприклад, із хрестиком, якого кожен мусить носити на шиї, або зі строкатим костюмом арлекіна, в якому той з’являється на сцені у виставах commedia dell’arte. Іншими словами, нам немає потреби шукати відповідності між мовою, яка застосовується для того, щоб розповісти про Схід, і самим Сходом, і навіть не тому, що мова неточна, а тому, що вона навіть не намагається бути точною. Вона ставить перед собою лише ту мету, яку Данте поставив перед собою в «Пеклі», тобто водночас охарактеризувати Схід як щось чуже й вивести його схематично на театральну сцену, де режисер та актори ставитимуть свою виставу для європейської публіки, і тільки для неї. Звідси й коливання між знайомим і чужим; Магомет завжди буде самозванцем (знайомим, бо він намагається наслідувати Ісуса, якого ми знаємо) і завжди буде орієнталом (чужим, бо хоч у якомусь розумінні він і поводиться, як Ісус, він, у кінцевому підсумку, не є ним).
Радше, ніж називати всі мовні засоби та звороти, які асоціюються зі Сходом, — описуючи, які вони незвичайні, наскільки відрізняються від звичайних, які вони екзотичні та просякнуті чуттєвістю тощо, — ми згадаємо {99} про ту їхню загальну характеристику, що всі вони прийшли до нас через добу Відродження. Всі вони декларативні й самоочевидні; граматичний час, у якому подаються їхні дієслова — це позачасова вічність; вони передають враження повторюваності й сили; вони завжди симетричні й водночас діаметрально протилежні до європейського еквіваленту, який стоїть вище від них і іноді називається, а іноді — ні. Для вираження всіх цих функцій часто буває достатньо застосувати тільки просту дієслівну зв’язку «є». Так, Магомет є самозванцем, і сама ця фраза канонізована в «Бібліотеці» д’Ербело і, в якомусь розумінні, драматизована Данте. Не треба давати ніякого заднього тла; фактичні докази, необхідні, щоб звинуватити Магомета, сконцентровані в частці «є». Нам немає потреби визначати граматичні ознаки цієї фрази, не треба навіть уточнювати, що Магомет був самозванцем, ніхто бодай на мить не припускає можливості, що виникне необхідність повторити це твердження. Воно є повторюваним, він є самозванцем, і щоразу, коли хтось це каже, він стає самозванцем усе більшою й більшою мірою, а автор твердження побільшує свій авторитет щоразу, коли його проголошує. Так, знаменитий життєпис Магомета, опублікований Гемфрі Прідо в сімнадцятому сторіччі, має підзаголовок «Істинна природа самозванства». І нарешті, звичайно ж, такі категорії, як «самозванець» (або «орієнтал», якщо вже на те пішло) припускають, навіть вимагають своєї протилежності, яка не є ані чимось оманливо іншим, ані потребує безконечної експліцитної ідентифікації. І такою протилежністю є «західноєвропеєць», а у випадку Магомета — Ісус.