Отже, у філософському плані той вид мови, думки та бачення, які я назвав дуже загальним терміном «орієнталізм», є формою радикального реалізму; кожен, хто звертається до орієнталізму, цієї узвичаєної системи давати раду питанням, об’єктам, якостям та реґіонам, які вважаються східними, позначає, називає, вказує або фіксує те, про що він думає або говорить, словом або фразою, які потім або сприймаються як реальність, або, простіше, є самою реальністю. Риторично кажучи, орієнталізму властиво анатомізувати й вираховувати: користуватися його словником означає брати участь в розчленуванні всього орієнтального на частини, якими легко управляти. {100} З психологічного погляду, орієнталізм — це форма паранойї, знання зовсім іншого типу, аніж, скажімо, звичайне історичне знання. Можна говорити про певні результати застосування цієї уявної географії та створюваних нею драматичних кордонів. Проте існують також специфічно сучасні трансмутації цих орієнталізованих результатів, які я мушу далі розглянути.
III
ПРОЕКТИ
Нам треба розглянути набагато ефективніші оперативні успіхи орієнталізму, хай навіть лише для того, щоб зрозуміти, наскільки хибною (і наскільки протилежною правді) була насичена невідворотною погрозою думка, висловлена Мішле, про те, що «Схід наступає, непереможний, фатальний для богів світла чарами своїх мрій, магією своєї chiaroscuro» 53. Культурні, матеріальні й інтелектуальні взаємини між Європою та Сходом пройшли через безліч фаз, навіть якщо межова лінія між Сходом і Заходом певною мірою постійно тиснула на Європу. Проте загалом саме Захід наступав на Схід, а не навпаки. «Орієнталізм» — це узагальнений термін, який я застосовую, щоб описати західне наближення до Сходу; орієнталізм — це дисципліна, зусиллями якої Схід систематично ставав усе ближчим до нас як поле досліджень, відкриттів і практичної діяльності. Але, крім того, я користуюся цим терміном для позначення тієї безлічі мрій, образів та слів, які доступні для кожного, хто намагався говорити про те, що лежить на схід від межової лінії.
Світлотіні (італ.).
Ці два аспекти орієнталізму взаємодоповнюють один одного, оскільки, застосовуючи їх обидва, Європа змогла безпечно й неметафорично наступати на Схід. Тут я хотів би головним чином розглянути матеріальні свідчення цього наступу.
За винятком ісламу, Схід аж до дев’ятнадцятого сторіччя був для Європи зоною, чия історія була історією західної домінації, що ніколи не уривалася й ніколи не {101} мала суперників. Це незаперечна правда про британську діяльність у Індії, про португальську діяльність у Ост-Індії, Китаї та в Японії, про французьку та італійську діяльність у різних реґіонах Сходу. Були окремі випадки тубільної непокори, як, наприклад, у 1638 — 1639 pp., коли група японських християн викинула португальців зі своєї країни; проте, загалом кажучи, лише арабський та ісламський Схід кидав Європі постійний і небезпечний виклик на політичному, інтелектуальному, а часом і на економічному рівнях. Отож протягом тривалого періоду своєї історії орієнталізм несе на собі відбиток проблематичного європейського ставлення до ісламу, й саме навколо цього загострено чутливого аспекту орієнталізму обертається мій інтерес у даному дослідженні.