Безперечно, що іслам був справжнім викликом — і то з багатьох боків. Він лежав загрозливо близько до християнського світу як у географічному, так і в культурному плані. Він будувався на юдоелліністських традиціях, він багато чого творчо запозичив із християнства, він міг похвалитися незрівнянними воєнними та політичними успіхами. Але це ще було не все. Ісламські території лежали поряд, а іноді й перетиналися з біблійними землями; більше того, самé осереддя ісламських володінь завжди було реґіоном, найближчим до Європи, територією, яка дістала узвичаєну назву «Близький Схід». Арабська та гебрейська — це мови семітські, й разом вони володіють і безперервно збагачуються матеріалом, украй важливим для християнства. З кінця сьомого сторіччя й аж до битви біля Лепанто, яка відбулася в 1571 p., іслам у тій чи тій зі своїх форм — арабській, оттоманській, північноафриканській або іспанській — домінував над європейським християнством або становив постійну для нього загрозу. Той факт, що іслам випередив і затьмарив Рим, був незаперечним для кожного європейця і в минулому, і в сучасному. Навіть Гібон не становив винятку, як то очевидно з наступного уривка з «Занепаду і руїни» («Decline and Fall»):
«У переможні для Римської республіки дні сенат свідомо приділяв свою увагу лише одній війні й посилав легіони тільки туди, щоби повністю розгромити першого супротивника, поки другий ще не встиг розпочати воєнні дії. Ці обачливі максими політики цілком нехтувалися арабськими халіфами, які були людьми широкої {102} вдачі й не вміли стримувати своїх поривів. З однаково невтримною потужною силою вони вторгались у володіння і наступників Авґуста, і наступників Артаксеркса; і монархії-суперники водночас стали жертвою ворога, якого вони з давніх-давен призвичаїлися зневажати. За десять років Омарового правління сарацини підкорили собі тридцять шість тисяч міст або замків, зруйнували чотири тисячі церков або храмів невірних і спорудили тисячу чотириста мечетей для сповідування релігії Магомета. Через сто років після його втечі з Мекки володіння його наступників, підкорені оружною силою, простягалися від Індії до Атлантичного океану, включивши в себе безліч розмаїтих і далеких провінцій...» 54.
У тих випадках, коли термін «Орієнт» не був просто синонімом азіатського Сходу в цілому або не вживався як загальна назва для далеких і екзотичних земель, його сприймали як звужену назву, застосовувану тільки до власне ісламського Сходу. Цей «войовничий» Орієнт був саме тими землями, звідки, як висловився Анрі Боде, постійно накочувалися на Європу «штормові азіатські хвилі» 55. Безперечно, що саме так розуміли ситуацію в Європі близько середини вісімнадцятого сторіччя, тобто в часи, коли такі репозитарії «орієнтального» знання, як «Bibliothèque orientale» д’Ербело вже не ототожнювали Схід лише з ісламом, арабами або оттоманськими турками. Бо раніше культурна пам’ять Європи віддавала зрозумілу перевагу таким відносно далеким подіям, як падіння Константинополя, хрестові походи, завоювання Сицилії та Іспанії, та якщо й ці події ототожнювалися з погрозливим Сходом, вони повністю не затьмарили тієї очевидної істини, що існувала й інша Азія.
Так, наприклад, завжди існувала Індія, де, по тому як на початку шістнадцятого сторіччя Португалія заснувала там перші бази європейської присутності, Європа, і передусім Англія, після тривалого (від 1600-го до 1758 р.) періоду суто комерційної активності стала домінувати політично, як окупаційна сила. Проте Індія ніколи не становила тубільної загрози для Європи. Мабуть, саме тому, що тубільна влада там обвалилася й віддала свою країну на поталу європейському суперництву й під безпосередній політичний контроль Європи, ця остання могла ставитися до індійського Сходу з такою власницькою {103} зверхністю — ніколи Індія не вселяла їй того почуття небезпеки, яке вона плекала щодо ісламу 56. Проте ця зверхність була дуже далека від точного позитивного знання. Енциклопедичні статті в «Бібліотеці» д’Ербело були всі побудовані на ісламських джерелах, і ми не помилимося, сказавши, що аж до початку дев’ятнадцятого сторіччя термін «східні мови» вважався синонімом терміна «семітські мови». Орієнтальне відродження, про яке говорив Кіне, сприяло розширенню досить вузьких кордонів, у яких іслам постачав приклади для всього орієнталістського знання 57. Проте санскрит, індійська релігія та індійська історія набули статусу наукового знання лише після тих зусиль, яких доклав наприкінці вісімнадцятого сторіччя сер Вільям Джонс, та навіть Джонсів інтерес до Індії прийшов до нього лише через попереднє зацікавлення ісламом та його вивчення.