Тому навряд чи варто дивуватися, що перша велика праця з орієнталістики, опублікована після «Бібліотеки» д’Ербело, називалася «Історія сарацинів». Автором цієї книжки, перший том якої вийшов друком у 1708 p., був Саймон Оклі (Simon Ockley, «History of the saracens»).
Один із сучасних істориків орієнталізму висловив думку, що ставлення Оклі до мусульман — бо саме від них, як вважав автор, європейські християни здобули свої перші знання з філософії — «боляче вразило» його європейських читачів. Бо Оклі не тільки віддав у своїй праці перевагу ісламові; він також поділився з Європою своєю автентичною й обґрунтованою оцінкою арабського погляду на війни з Візантією та Персією» 58. Проте Оклі обачливо відгородився від заразливого впливу ісламу, і, на відміну від свого колеґи Вільяма Вістона (Ньютонового наступника в Кембриджі), він завжди не забував нагадати, що іслам — це огидна єресь. Що ж до Вістона, то за палку прихильність до ісламу його в 1709 р. вигнали з Кембриджа.
Доступ до індійських (орієнтальних) скарбів був завжди пов’язаний з необхідністю перетнути ісламські території і вберегтися від небезпечного впливу ісламу як релігійного вчення, майже тотожного аріанській єресі. Й принаймні протягом великої частки вісімнадцятого сторіччя Британія і Франція мали в цьому очевидний успіх. Оттоманська імперія давно вже увійшла в період {104} безтурботного (для Європи) старіння, щоб перетворитися в дев’ятнадцятому сторіччі на «східне питання». Британія і Франція воювали одна з одною в Індії в період між 1744-м і 1748 pp. і знову від 1756-го до 1763 p., аж поки в 1769 р. британці здобули практично повний економічний та політичний контроль над субконтинентом. І звичайно ж, було цілковитою неминучістю, що Наполеон розпочав штурм Британської орієнтальної імперії через спробу перетнути її ісламський шлях до неї, що пролягав через Єгипет.
Хоча наполеонівське вторгнення в Єгипет і його напад на Сирію сталися майже відразу по здійсненні принаймні двох великомасштабних орієнталістських проектів, саме воно з усіх подій, які відбулися доти, справило найбільший вплив на новітню історію орієнталізму. До Наполеона було зроблено лише дві спроби (обидві — вченими) проникнути на Схід, стягнувши з нього вуаль і вийшовши за межі такої досить затишної схованки, як Біблійний Орієнт. Першу таку спробу здійснив Абрагам-Гіацинт-Анкетіль-Дюперрон (1731 — 1805 pp.), ексцентричний теоретик еґалітаризму, чоловік, який примудрився замирити у своїй голові янсенізм із ортодоксальним католицизмом та брахманізмом і який вирушив у мандри по Азії з метою довести реальність первісного існування Обраного Народу та біблійних генеалогій. Натомість він перевиконав те завдання, яке спочатку собі поставив, і дістався аж до Гуджарата, де виявив криївку з авестійськими текстами, що дало йому змогу завершити свій переклад Авести. Реймонд Шваб так сказав про таємничий фраґмент Авести, який спонукав Анкетіля вирушити на пошуки: «Тоді як учені дивилися на знаменитий оксфордський фраґмент і потім поверталися до своїх студій, Анкетіль подивився на нього й потім подався до Індії». Шваб також відзначає, що Анкетіль і Вольтер, хоча й були за своїм темпераментом та ідеологією людьми цілком протилежними, мали однаково глибокий інтерес і до Сходу, і до Біблії, «причому один прагнув довести абсолютну незаперечність біблійних істин, а другий — якомога більше підірвати віру в ці істини». За іронією долі Анкетілів переклад Авести послужив меті Вольтера, оскільки відкриття Анкетіля «незабаром спричинилися до критики тих самих [біблійних] текстів, які доти вважалися текстами одкровення». Шваб добре описує основний результат, який дала експедиція Анкетіля: {105}
«В 1759 р. Анкетіль завершив свій переклад «Авести» в Гуджараті; в 1786 р. — переклад «Упанішад» у Парижі, і в цей спосіб він прорив тунель між двома півкулями людського генія, зредаґувавши й розповсюдивши стародавній гуманізм Середземноморського басейну. Ще менш як п’ятдесят років тому його співвітчизники досить туманно уявляли собі, що то означає бути персом, а він навчив їх відрізняти перські пам’ятки від давньогрецьких. До нього відомості про далеке минуле нашої планети шукали виключно у творах великих латинських, давньогрецьких, гебрейських та арабських авторів. На Біблію дивились як на самітну скелю, як на метеорит. Учені мали доступ до цілого всесвіту писаних текстів, проте навряд чи хтось бодай підозрював, наскільки неозорі ті невідомі землі. Усвідомлення цього факту почалося з появою його перекладу «Авести» й досягло карколомних висот завдяки дослідженню в Центральній Азії мов, які розмножилися після вавилонського стовпотворіння. А в наші школи, які доти обмежувалися вивченням вузького греко-латинського спадку Відродження [чимала частка якого була занесена в Європу ісламом], він приніс бачення незліченних цивілізацій із давноминулих віків, безконечного розмаїття літератур; з’ясувалося, що кілька європейських провінцій були не єдиними місцями, які залишили свій відбиток у історії»59.