Багато з перших англійських орієнталістів у Індії були, як і Джонс, фахівцями з права або, що цікаво відзначити, лікарями з великою схильністю до місіонерства. Наскільки ми можемо про це судити, більшість із них ставили перед собою подвійну мету «досліджувати науки та мистецтва Азії з надією сприяти поліпшенню тамтешнього життя й розвивати знання та вдосконалювати мистецтва в себе на батьківщині» 61, так принаймні проголошувалася спільна мета орієнталізму в ювілейному сотому томі «Записок» Королівського азіатського товариства, заснованого в 1823 р. Генрі Томасом Кольбруком. У своїх взаєминах із тогочасними орієнталами перші професійні орієнталісти, такі, як Джонс, виконували лише дві ролі, проте ми не можемо сьогодні винуватити їх за ті обмеження, які накладав на їхню гуманітарну діяльність офіційно західний характер їхньої присутності на Сході. Вони були або суддями, або лікарями. Навіть Едґар Кіне, що писав більше метафізично, аніж реалістично, невиразно усвідомлював терапевтичну природу цих {108} взаємин. «L’Asie a les prophètes , — писав він у «Le Génie des religions» («Дух релігій»), — l’Europe a les docteurs»** 62. Належне знання Сходу виникло з ретельного вивчення класичних текстів і вже у другу чергу із застосування цих текстів до тогочасного Сходу. Поставлений віч-на-віч із дряхлістю та політичною безпорадністю сучасного йому Сходу, європейський орієнталіст вважав за свій обов’язок урятувати якусь частку втраченої минулої класичної орієнтальної величі, щоб «сприяти покращенням» на сьогоднішньому Сході. Те, що європеєць брав із класичного орієнтального минулого, було баченням (і тисячами фактів та артефактів), яке лише він міг застосувати з найбільшою користю; він приносив сучасному орієнталові полегшення та покращення — а також переваги своєї оцінки стосовно того, що буде найкращим для сучасного Сходу.
Азія має пророків (фр.).* Європа має лікарів (фр.).
Для всіх орієнталістських проектів, здійснюваних до наполеонівського походу в Єгипет, було характерним те, що заздалегідь майже нічого не робилося для того, аби підготувати успіх проекту. Анкетіль і Джонс, наприклад, ознайомилися з тим, що вони згодом зробили для Сходу, лише після того, як туди потрапили. Вони розглядали Схід у цілому, і лише через якийсь час і після тривалих імпровізацій змогли вони звузити свій інтерес, сконцентрувавши його на меншій провінції. Натомість Наполеон хотів не менше, як підкорити собі весь Єгипет, і його попередні приготування були небачені за своїми масштабами та ретельністю. Та, незважаючи на це, ті приготування були майже до фанатизму схематичними і — якщо мені дозволено вжити це слово — текстуальними. Ідеться про характеристики, які потребують певного аналізу. Наполеон, за всіма ознаками, думав про три речі, коли, перебуваючи в Італії в 1797 p., готувався до своєї наступної кампанії. По-перше, якщо ми обминемо увагою могутність Англії, яка загрожувала йому все більше, його воєнні успіхи, що знайшли свою кульмінацію в договорі, підписаному в Кампо Форміо, не залишали йому іншого місця, де він зміг би пошукати собі додаткової слави, крім Сходу. Більше того, Талейран {109} щойно тоді висловився про «les avantages à rétirer des colonies nouvelles dans les circonstances présentes» , і ця ідея, в поєднанні з привабливою перспективою добряче дошкулити Англії, погнала його на схід. По-друге, Схід манив Наполеона ще з юності; в його підліткових рукописах, наприклад, є зроблений ним конспект книжки Маріньї «Історія арабів» (Marigny, «Histoire des Arabes»), і з усього ним написаного та з його розмов очевидно, що він «глибоко занурився», за словами Жана Тірі, в легенди та славу, пов’язані з Александровим Сходом у цілому та з Єгиптом — зокрема 63. Таким чином, його опанувала невідчепна думка підкорити Єгипет як новий Александр Македонський, що, крім усього, обіцяло додаткові вигоди добути для Франції нову ісламську колонію коштом Англії. По-третє, він дивився на єгипетський похід як на цілком здійсненний проект саме тому, що знав його в тактичному, стратегічному, історичному і — чого аж ніяк не слід недооцінювати — текстуальному плані, тобто як країну, про яку він багато читав у творах як недавніх, так і класичних європейських авторитетів. Суть усього цього полягала в тому, що для Наполеона Єгипет був проектом, що набув реальності в його уяві, а згодом і в приготуваннях до його завоювання, через досвід, який належить до царини ідей та міфів, що постали з текстів, а не з емпіричної дійсності. Таким чином, його єгипетський задум став першим у довгій низці європейських сутичок зі Сходом, у якому орієнталістська фахова підготовка була використана безпосередньо на функціональну колоніальну потребу; отож від часів Наполеона в той кризовий момент, коли орієнталіст постає перед вибором, кому віддати свою прихильність та симпатії — Сходові чи завойовницькому Заходові, він завжди обирає останнє. Що ж до самого імператора, то він бачив Схід лише в тому варіанті, в якому він був закодований спочатку класичними текстами, а потім і експертами з орієнталістики, чиє бачення, побудоване на класичних текстах, здавалося корисним замінником нехай там якого реального досвіду, добутого на реальному Сході.