орієнталізму дуже мало додає до цього факту, крім його мовчазного визнання. Але
феномен орієнталізму в тому розумінні, в якому я тут його розглядаю, має
стосунок передусім не так до співвідношення між орієнталізмом і Сходом, як до
внутрішньої структури самого орієнталізму та його ідей про Схід (Схід як
професія), незалежно від хай там якого співвідношення (чи поза ним) з
«реальним» Сходом. Цим я стверджую, що висловлювання Дізраелі про Схід
стосується головним чином цієї витвореної несуперечливої структури, цієї
впорядкованої констеляції ідей про Схід, а не його простого буття, як
намагається переконати нас Воллес Стівенс.
Друге уточнення — це те, що ідеї, культури, історії
дарма серйозно зрозуміти або вивчити, обминувши увагою їхню силу або, якщо
висловитися точніше, їхні силові конфігурації. Вважати, що Схід був витворений —або, як я це називаю, «орієнталізований», — і вірити, що такі речі можна пояснити
лише потребами людської уяви, було б наївним спрощенням. Відносини між Заходом
і Сходом — це відносини сили, домінації, розмаїтих ступенів складної
гегемонії, що дуже точно відбито в назві класичної праці К. М. Паніккара «Азія
та західне панування» 2. Схід був орієнталізований не тільки тому, що його відкрили як «орієнтальний» у всіх тих розуміннях, які здавалися
самоочевидними пересічній європейській свідомості дев’ятнадцятого сторіччя, а й
тому, що його можна було зробити орієнтальним — тобто примусити його
бути орієнтальним. Наприклад, дуже важко погодитися з {17} тим, що саме
зустріч із єгипетською куртизанкою допомогла Флоберові змоделювати східну
жінку, яку згодом стали вважати типовою; адже сама вона ніколи про себе не
говорила, вона ніяк не позначила свої почуття, присутність, історію. Він говорив
за неї, він її нам описав. Він був чужоземцем, досить багатим чоловіком, і саме
ці історичні факти домінації дали йому змогу не тільки заволодіти Кучук Ганем
фізично, а й говорити за неї і розповісти своїм читачам, у який спосіб вона
була «типово східною» жінкою. Я виходжу з того припущення, що ситуація сили, в
якій перебував Флобер стосовно Кучук Ганем, не була окремішнім випадком.
Насправді вона віддзеркалювала модель співвідношення сил між Сходом і Заходом і
той дискурс про Схід, який ця модель уможливила.
Це приводить нас до третього уточнення. Ніхто не
повинен думати, що структура орієнталізму — це не більш як така собі структура
вигадок та міфів, яка вмить розвіється, щойно буде сказано про них правду.
Особисто я дотримуюся переконання, що орієнталізм об’єктивно слід розглядати як
знакову систему, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом, а не як
правдивий дискурс про Схід (яким він претендує бути, у своїй академічній або
науковій формі). Проте нам, безперечно, слід узяти до уваги й спробувати
збагнути, в чому полягає сила орієнталістського дискурсу, що перетворює його на
несуперечливу й міцно злютовану систему поглядів, у який спосіб уможливлює він
існування та діяльність безлічі суспільно-економічних і політичних інституцій, у чому причина його грізної незрушності та тривалості. У кінцевому підсумку, будь-яка система ідей, що залишаються незмінними як усталена мудрість і основа
навчальної доктрини (в академіях, книжках, на наукових конференціях, університетських кафедрах, в інститутах міжнародних зв’язків) від доби Ернеста
Ренана, тобто з кінця 1840-х pp. і до нинішнього часу в Сполучених Штатах, має
бути чимось набагато значущішим, аніж простим набором вигадок. Отже, орієнталізм — це не європейська фантазія про Схід, побудована на химерах, а
створений зусиллями багатьох людей корпус теорії та практики, в який протягом
багатьох поколінь було вкладено значні матеріальні інвестиції. Ці інвестиції, що ніколи не припинялися, {18} перетворили орієнталізм як систему усталеного
знання про Схід на стандартне сито для просіювання Сходу в західну свідомість, і ті ж таки інвестиції значно побільшили кількість (та підсилили
переконливість) тверджень загального характеру, якими орієнталізм щедро
збагатив загальну культуру.
Ґрамші зробив корисне аналітичне розрізнення між
громадянським суспільством і політичним: перше в нього складається з
добровільних (або принаймні раціонально побудованих і непримусових) установ, таких, як школи, родини, спілки, а друге — з державних інституцій (армії, поліції, централізованої бюрократії), чия роль у спільноті — пряма домінація.