Унікальність цього «Опису» була не тільки в його обсязі і навіть не в інтелекті тих, хто його уклав, а у ставленні авторів до предмета свого дослідження, яке робить цю працю надзвичайно цікавою для вивчення задля реалізації сучасних орієнталістських проектів. Уже на перших кількох сторінках його préface historique , написаної Жаном-Батістом-Жозефом Фур’є, секретарем Інституту, з усією очевидністю констатується, що, «творячи» Єгипет, вчені безпосередньо прилучилися до діяльності, яка мала цілком реальну культурну, географічну та історичну значущість. Єгипет був фокусною точкою взаємин між Африкою і Азією, між Європою і Сходом, між пам’яттю і сучасністю.
«Розташований між Африкою та Азією і легко сполучаючись із Європою, Єгипет перебуває в самому центрі античного континенту. Ця країна має лише велику пам’ять; це батьківщина мистецтв, і вона зберегла незліченні пам’ятки; її головні храми та палаци, в яких колись жили її стародавні царі, досі існують, навіть при тому, що її найменш стародавні будівлі були споруджені ще за часів Троянської війни. Гомер, Лікург, Солон, Піфагор і Платон, усі вони вирушали до Єгипту, щоб вивчати там науки, релігію і закони. Александр заснував там багате місто, яке протягом тривалого часу тішилося комерційною зверхністю й було свідком того, як Помпей, Цезар, Марк Антоній та Авґуст вирішували між собою долю Риму та долю цілого світу. Тому не випадає дивуватися, що ця країна приваблює до себе увагу славетних володарів, які правлять народами.Не було такого випадку, щоб якась держава, чи то на Заході, чи в Азії, набувши певної могутності, не звернула {115} свій погляд і на Єгипет, як на ту землю, де більшою чи меншою мірою визначається і її власна доля» 74.
Історичної передмови (фр.).
А що Єгипет був насичений глибоким значенням для мистецтв, наук та врядування, його роль була стати сценою, на якій би розгорталися події світового історичного значення. Таким чином, прибравши до рук Єгипет, та чи та сучасна держава, природно, продемонструвала б свою силу й виправдала свою історію; власна доля Єгипту полягала в тому, щоби бути анексованим — бажано однією з країн Європи. Тоді ця держава також увійшла б до історії, чий спільний елемент визначався такими грандіозними постатями, як Гомер, Александр, Цезар, Платон, Солон і Піфагор, які возвеличили Схід тим, що були колись на ньому присутніми. Одне слово, Схід існував як набір цінностей, прив’язаних не до його сучасної реальності, а до низки валоризованих контактів, які він колись мав із далеким європейським минулим. Це чистий приклад текстуального, схематичного ставлення, про яке я щойно говорив.
У такий спосіб Фур’є розводиться не менш як на ста сторінках (до речі, кожна сторінка за своїм обсягом дорівнює квадратному метрові, так мовби обсяг сторінки мислився як щось порівнюване з масштабами проекту). Проте з цього плинного минулого він має виснувати обґрунтування неминучості Наполеонової експедиції як події, без якої годі було обійтися тоді, коли вона сталася. Автор ніколи не відходить від драматичної перспективи. Постійно думаючи і про своїх європейських читачів, і про орієнтальні постаті, якими він маніпулює, він пише:
«Ми пам’ятаємо, яке велике враження справила на Європу приголомшлива звістка, що французи уже на Сході... Великий проект був обміркований мовчки й підготовлений з такою енерґією і в умовах такої секретності, що пильність наших ворогів була обманута; і лише в ту мить, коли все сталося, довідалися вони, що наш великий задум був обміркований, запроваджений у життя й успішно здійснений...»