IV
КРИЗА
Спочатку може видатися не зовсім зрозумілим, що ми маємо на увазі, коли говоримо про текстуальний напрям думок, але людина, обізнана в літературі, набагато легше зрозуміє цю фразу, пригадавши, який світогляд критикує Вольтер у своєму «Кандіді» або навіть яке ставлення до реальності сатирично зобразив Сервантес у «Дон Кіхоті». Можна сказати, що ці письменники виявили виняткову проникливість, не погодившися з тим, що розвихрену, непередбачувану й проблематичну плутанину, в якій живуть люди, можна зрозуміти, начитавшись якихось книжок чи, скажімо, текстів; буквально застосувати до реальності те, що хтось там вичитав у книжках, означає наразити себе на ризик безумства або загибелі. Ми маємо не більше підстав скористатися текстом «Адаміса Галльського», щоб зрозуміти Іспанію шістнадцятого сторіччя (або сьогоднішню), аніж, скажімо, читати Біблію для того, щоб зрозуміти, як працює Палата громад у британському парламенті. Але очевидно, що люди завжди намагалися й намагаються використовувати тексти в такий простий до примітивізму спосіб, бо інакше ані «Кандід», ані «Дон Кіхот» не мали б серед читачів тієї популярності, яку вони мають сьогодні. Складається враження, що людям від природи властиво віддавати перевагу схематичній авторитетності тексту перед дезорієнтацією безпосередніх контактів із до себе подібними. Але чи ця людська вада притаманна нам завжди, чи існують обставини, за яких така текстуальна поведінка більш ймовірна, аніж завжди?
Дві ситуації сприяють текстуальній поведінці. Одну ми маємо тоді, коли людина стикається з чимось їй мало відомим і загрозливим і раніше далеким. У таких випадках нам доводиться звертатися не лише до свого попереднього досвіду, шукаючи там чогось схожого на нове явище або річ, а й також до всього, прочитаного на цю тему. Подорожні нотатки або путівники — це тексти настільки ж природні й настільки ж логічні у своїй композиції та у своєму застосуванні, як і будь-яка книжка, що {126} спадає на думку саме завдяки отій притаманній людям схильності звертатися до тексту, коли непевності мандрівки в чужих краях починають розхитувати душевну рівновагу подорожнього. Чимало мандрівників, розповідаючи про свої враження від чужої країни, кажуть, що побачили там зовсім не те, що сподівалися побачити, маючи на увазі, що реальність дуже відрізнялася від прочитаного ними про неї в книжці. Тому багато авторів подорожніх нотаток або путівників скомпоновують їх у такий спосіб, аби сказати, що та чи та країна схожа на те або те, або, ліпше, пишуть, що вона мальовнича, цікава, або що ціни там занадто високі й таке інше. Ідея в обох випадках полягає в тому, що люди, місцевості та досвід можуть бути завжди описані в книжці, й нерідко навіть буває так, що книжка (або текст) набуває більшої авторитетності та використовується частіше, аніж реальність, яку вона описує. Коли Фабріціо дель Донґо шукає битву під Ватерлоо, то курйоз не в тому, що він її так і не знаходить, а в тому, що він уявляє собі її так, як описуються битви в книжках.