Я намагаюся тут звернути вашу увагу на те, що перехід від простого текстуального розуміння, формулювання або дефініції Сходу до застосування всього цього на практиці на Сході відбувся й що орієнталізм зіграв неабияку роль у цьому, якщо мені дозволено буде вжити це слово в його буквальному значенні, абсурдному переході. В тому плані, в якому це стосувалося його діяльності (а я вважаю, що уявити собі строго наукову діяльність як щось незацікавлене й абстрактне важко: проте інтелектуально ми можемо собі це дозволити), орієнталізм зробив дуже багато. На вершині свого злету в дев’ятнадцятому сторіччі він щедро продукував учених; він збільшив кількість мов, яких навчали на Заході, та кількість рукописів, які видавалися, перекладалися й коментувалися; в багатьох випадках він постачав Схід доброзичливими європейськими дослідниками, щиро зацікавленими в таких речах, як санскритська граматика, фінікійська нумізматика та арабська поезія. А проте — і тут нам треба висловитися абсолютно ясно — орієнталізм розтоптав Схід. Як система думки про Схід він завжди підіймався від специфічної людської деталі до абстракції; спостереження над творчістю якого-небудь арабського поета, що жив у десятому сторіччі, гіперболізувалося до загальних висновків, які визначали політику, спрямовану на подолання орієнтальної ментальності в Єгипті, Іраку або Аравії. Аналогічним чином, вірш із Корану міг розглядатися як незаперечне свідчення про невитравну мусульманську чуттєвість. Орієнталізм розумів Схід, який ніколи не змінюється, абсолютно іншим (арґументи змінювалися від епохи до епохи), аніж Захід. І орієнталізм після вісімнадцятого сторіччя ніколи не міг переглянути свої {130} засади. Все це неминуче породжує таких коментаторів та адміністраторів Сходу, як Кромер і Бальфур.
Близькість між політикою та орієнталізмом або, якщо висловитися обачніше, велика ймовірність того, що уявлення про Схід, добуті з орієнталізму, можуть бути використані для політичного вжитку, — це важлива, проте надзвичайно вразлива істина. Вона порушує питання про наставлення на невинність чи вину, наукову неупередженість чи компанійщину в таких галузях, як вивчення жіночого питання або проблем чорношкірих. Вона неминуче ятрить свідомість сумнівами щодо культурних, расових або історичних узагальнень, щодо їхньої корисності, цінності, ступеня їхньої об’єктивності та фундаментального наміру. Більше, аніж будь-що, політичні та культурні обставини, за яких розквітнув західний орієнталізм, привертали увагу до приниженого становища Сходу та його жителів як об’єктів вивчення. Чи може будь-яке інше політичне відношення, аніж відношення типу «володар — раб», витворити орієнталізований Схід, досконало охарактеризований Анваром Абдель-Малеком?
«а) На рівні постановки проблеми та відповідної проблематики... Схід і жителі Сходу [розглядаються орієнталізмом] як «об’єкт» вивчення, позначений властивістю бути іншим, — як усе, що відрізняється, незалежно від того, суб’єкт це чи об’єкт, — але властивістю конститутивною, сутнісного характеру... Цей «об’єкт» вивчення є, згідно з традицією, пасивним, позбавленим права участі, наділеним історичною «суб’єктивністю» — це передусім, неактивним, несамостійним, несуверенним у відношенні до самого себе: єдиним Сходом, або орієнталом, або «суб’єктом», чиє існування можна визнати, — в крайньому випадку, це відчужене буття, тобто, у філософському розумінні, буття інше, аніж воно само, буття, яке постулюється, осмислюється, визначається — і задіюється — іншими.б) На тематичному рівні [орієнталісти] дотримуються сутнісного погляду на країни, нації та народи Сходу, які є предметом вивчення, погляду, що виражає себе через характерну етнічну типологію... і дуже скоро приходить разом з нею до расизму.Згідно з концепцією традиційних орієнталістів, має існувати сутність, — іноді навіть точно описана в метафізичних термінах, — яка конституює невідчужувану й спільну основу всіх розглядуваних створінь; ця сутність {131} водночас «історична», оскільки вона простежується до витоків історії, і фундаментально антиісторична, оскільки вона фіксує буття, «об’єкт» вивчення, в межах його невідчужуваної та нееволюційної специфічності, замість визначити його, як визначаються усі інші види буття, стани, нації, народи та культура, — як продукт результанта вектора сил, які діють у полі історичної еволюції.Таким чином, у кінцевому підсумку ми приходимо до типології, — основаної на реальній специфічності, але відірваної від історії, а отже, й мислимій як буття недоторкане, сутнісне, — що перетворює «об’єкт» вивчення на інше буття, з яким вивчення є непорівнянним; у такий спосіб ми одержуємо homo Sinicus, homo Arabicus (a чому б і не homo Aegipticus і так далі), homo Africanus, причому людина — мається на увазі «людина нормальна» — мислиться як європеєць історичного періоду, тобто починаючи від грецької античності. Ми тут бачимо, як, від вісімнадцятого до двадцятого сторіччя, гегемонізм панівних меншин, викритий Марксом та Енґельсом, та антропоцентризм, скинутий із п’єдесталу Фрейдом, супроводжуються європоцентризмом у галузі гуманітарних та суспільних наук і передусім тих, які безпосередньо торкаються неєвропейських народів» 88.