Абдель-Малек вважає, що орієнталізм має власну історію, яка, на думку «орієнтала» з другої половини двадцятого сторіччя, завела його у вищеописаний глухий кут. Спробуймо тепер коротко описати цю історію, простежити, як вона проходила через дев’ятнадцяте сторіччя, набираючи ваги й сили, озброюючись «гегемонізмом панівних меншин» та антропоцентризмом, що був у спілці з європоцентризмом. Від останніх десятиліть вісімнадцятого сторіччя і принаймні протягом півтора століття Британія і Франція домінували в орієнталізмі як науковій дисципліні. Великі філологічні відкриття в компаративній граматиці, зроблені Джонсом, Францом Боппом, Якобом Ґріммом та іншими, завдячували свою появу рукописам, вивезеним зі Сходу до Парижа й Лондона. Майже без винятку, кожен орієнталіст розпочинав свою наукову діяльність як філолог, і революція у філології, здійснена Боппом, Сасі, Бюрнуфом та їхніми учнями, полягала в створенні компаративної науки, яка ґрунтувалася на припущенні, що мови належать до родин і, зокрема, мови індоєвропейські та семітські є двома {132} такими великими родинами. Від самого свого початку, отже, орієнталізм мав дві характерні властивості: (1) нововинайдену наукову самосвідомість, що ґрунтувалася на лінґвістичній важливості Сходу для Європи, і (2) схильність усе ділити та переділювати на категорії та субкатегорії, ніколи не відмовляючись від думки про те, що Схід — це завжди один і той самий, незмінний, однорідний і радикально специфічний об’єкт.
Фрідріх Шлеґель, який вивчав санскрит у Парижі, ілюструє обидві ці характерні властивості. Хоча на той час, коли він опублікував свою працю «Про мову та мудрість індійців» («Über die Sprache und Weisheit der Indier») в 1808 p., Шлеґель практично зрікся свого орієнталізму, він і далі був переконаний, що санскрит і перська мова з одного боку та грецька й німецька — з другого мають значно більше спільних ознак між собою, аніж із семітськими, американськими або африканськими мовами. Більше того, індоєвропейська родина була до артистизму простою і задовільною, тоді як семітська родина, наприклад, такою не була. Такі абстракції, як ця, зовсім не турбували Шлеґеля, для якого нації, раси, уми та народи як речі, що про них можна було говорити з пристрастю, — у дедалі вужчій перспективі популізму, спочатку описаного у своїх найзагальніпіих рисах Гердером, — мали чар, що не розвіявся протягом усього його життя. Проте ніде Шлеґель не говорить про живий, сучасний йому Схід. Коли він сказав у 1800 p.: «Тільки на Сході повинні ми шукати романтизм найвищого злету», — він мав на увазі Схід «Сакунтали», «Зенд-Авести» та «Упанішад». Що ж до семітів, чия мова була аґлютинативною, неестетичною й механічною, то вони були іншими, нижчими, відсталими. Лекції Шлеґеля про мову, життя, історію та літературу переповнені цими дискримінаціями, які він робив без найменшого застереження. Гебрейська мова, казав він, була створена для профетичних проповідей та віщування; проте мусульмани засвоїли «мертвий, пустий теїзм, неґативну унітарну віру» 89.