Чимало расистських висловлювань про семітів та інших «нижчих» орієнталів були широко розповсюджені в європейській культурі. Але більш ніде, окрім як пізніше, в дев’ятнадцятому сторіччі, в середовищі дарвініанських антропологів та френологів, не складали {133} вони основу предмета наукового знання, як це було в компаративній лінґвістиці або філології. Мова й раса здавалися нероздільно пов’язаними, і «добрий» Схід був незмінно десь у класичному періоді в далекій-далекій Індії, тоді як «поганий» Схід отаборився в сьогоднішній Азії, в деяких реґіонах Північної Африки, а іслам — повсюди. «Арійці» були тільки в Європі та на античному Сході; як це показав Леон Поляков (проте жодного разу не обмовившись, що «семітами» були не тільки євреї, а й мусульмани теж 90), арійський міф домінував у історичній та культурній антропології коштом «нижчих» народів.
Офіційна інтелектуальна генеалогія орієнталізму безперечно включає в себе такі імена, як Ґобіно, Ренан, Гумбольдт, Штайнталь, Бюрнуф, Ремюза, Палмер, Вайль, Дозі, М’юр, якщо згадати лише кілька знаменитостей, узятих майже навмання з дев’ятнадцятого сторіччя. Вона також включає дифузивну спроможність наукових товариств: Société asiatique, заснованого в 1822 p.; Королівського азіатського товариства, заснованого в 1823 p.; американського Орієнтального товариства, що виникло в 1842 p., і так далі. Але вона, імовірно, обмине увагою великий внесок художньої літератури та літератури жанру подорожніх нотаток, яка зміцнила перегородки, зведені орієнталістами між розмаїтими географічними, часовими та расовими частинами Сходу. Така неуважність була б невиправданою, оскільки у випадку ісламського Сходу ця література особливо багата й вона зробила значущий внесок у побудову орієнталістського дискурсу. До цієї праці прилучалися Ґете, Гюґо, Ламартін, Шатобріан, Кінґлейк, Нерваль, Флобер, Лейн, Бертон, Скотт, Байрон, Віньї, Дізраелі, Джордж Еліот, Ґотьє. Згодом, наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя та на початку двадцятого, сюди долучилися Дауті, Баррес, Лоті, T. E. Лоуренс, Форстер. Усі ці письменники надають чіткіших обрисів «великій азіатській таємниці», як висловився Дізраелі. Уся ця літературна продукція будувалася не тільки на розкопках мертвих орієнтальних цивілізацій (здійснених європейцями), знайдених у Месопотамії, Єгипті, Сирії та Туреччині, а й брала до уваги великі географічні відкриття, зроблені в усіх реґіонах Сходу.
Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя всім цим досягненням матеріально сприяла європейська окупація {134} всього Близького Сходу (за винятком тих територій, які входили до Оттоманської імперії і які європейці проковтнули тільки після 1918 p.). Головними колоніальними державами тут знову ж таки були Британія і Франція, хоча Росія та Німеччина теж не залишилися без здобичі 91. Колонізація спочатку означала ідентифікацію, а точніше, створення інтересів; ці інтереси могли бути комерційними, комунікаційними, релігійними, воєнними, культурними. Наприклад, Британія вважала, що вона як християнська держава має леґітимний інтерес у плані опіки над ісламом та ісламськими територіями. Було розвинуто комплексний апарат для реалізації цього інтересу. За такими найдавнішими організаціями, як Товариство сприяння розповсюдженню християнського знання (1698 р.) та Товариство пропаґанди Євангелія в чужоземних краях (1701 p.), згодом виникли і стали активно їм допомагати Баптистське товариство місіонерів (1792 p.), Церковне товариство місіонерів (1799 p.), Британське й зарубіжне біблійне товариство (1804 p.), Лондонське товариство поширення християнства серед євреїв (1808 p.). Ці місії «відкрито приєдналися до експансії, яку здійснювала Європа» 92. Додайте до них торговельні товариства, наукові товариства, фундації географічних досліджень, перекладацькі фундації, відкриття на Сході шкіл, місій, консульських установ, будівництво там заводів і фабрик та виникнення іноді дуже великих європейських спільнот, і поняття «інтересу» набуде досить таки чіткого розуміння. А для захисту таких інтересів не шкодували ані зусиль, ані коштів.