Досі я намалював лише дуже приблизну картину тогочасних подій. Який типовий досвід та емоції супроводжували як науковий поступ орієнталізму, так і політичні завоювання, здійснювані за допомогою орієнталізму? По-перше, це розчарування, що сучасний Схід виявився дуже несхожим на Схід текстуальний. Ось що Жерар де Нерваль писав Теофілю Ґотьє в кінці серпня 1843 p.:
«Я уже втратив, царство за царством, провінція за провінцією, найпрекраснішу частину всесвіту, і скоро я вже не знайду такого місця, де міг би дати прихисток своїм мріям; але найбільше шкода мені Єгипту, який я мусив викинути зі своєї уяви, після того як сумно помістив його у свою пам’ять» 93. {135}
Ці рядки написані автором великої «Подорожі на Схід». Нарікання Нерваля — це узвичаєна тема романтизму (обманута мрія, так добре описана Альбером Беґеном у «Романтичній душі і мрії» («L’Âme romantique et le rêve») та мандрівників, що побували на біблійному Сході, від Шатобріана до Марка Твена. Будь-який безпосередній досвід спілкування зі світським Сходом спричиняв іронічні коментарі на тему тих оцінок, що їх можна було знайти в «Пісні про Магомета» Ґете («Mahomet gesang») або в ««Прощай» арабської господині дому» Гюґо («Adieux de l’hôtesse arabe»). Згадка про сучасний Схід опирається уяві, відсилає суб’єкта до уяви, як до такого місця, якому європейська чутлива душа віддає перевагу. Нерваль одного разу сказав Ґотьє, що для людини, котра ніколи не бачила Сходу, лотос — це ще лотос; а для мене — це тільки різновид цибулі. Писати про сучасний Схід означає або розпочинати прикру демістифікацію образів, що утворилися з текстів, або обмежитися тим Сходом, про який Гюґо говорив у своїй передмові до «Орієнтального», тобто Сходом, що являє собою «образ» або pensée , символи «d’une sorte de préoccupation générale» * 94.
Думку (фр.).* Певної загальної зацікавленості (фр.).
Якщо особисте розчарування й загальна упередженість спочатку дають точну схему вразливої вдачі орієнталіста, то вони ведуть за собою певні більш узвичаєні звички думати, відчувати та сприймати. Розум навчається відокремлювати загальне уявлення про Схід від специфічного досвіду, набутого в спілкуванні з ним; кожне йде своєю окремою дорогою, так би мовити. В новелі Скотта «Талісман» (1825 р.) сер Кенет (під гербом леопарда, готового до стрибка) б’ється в Палестинській пустелі з одиноким сарацином; битва закінчується внічию, і коли хрестоносець та його супротивник, який був перевдягненим Саладіном, починають згодом розмову, християнин розуміє, що його ворог-мусульманин, зрештою, не такий уже й поганий чоловік. А проте він каже:
«Я переконаний... що ваша засліплена раса походить від ворога роду людського, без чиєї допомоги ви ніколи не змогли б утримувати цю благословенну землю Палестини проти стількох воїнів Бога. Я говорю, власне {136} кажучи, не про тебе зокрема, сарацине, а загалом про твій народ і релігію. Але мене дивує навіть не те, що ти походиш від нечистого, а те, що ти цим іще й похваляєшся» 95.
Бо й справді сарацин похвалився, що його рід веде початок від Ебліса, мусульманського Люцифера. Але найбільш тут цікаво не те, на яких хистких історичних підвалинах Скотт вибудовує свою «середньовічну» сцену, дозволивши своєму християнинові атакувати мусульманина з таких теологічних позицій, з яких європеєць дев’ятнадцятого сторіччя ніколи б не виступав (хоча, можливо, й виступив би); найбільший подив тут викликає та зверхня погорда, з якою герой піддає прокляттю цілий народ «загалом», водночас пом’якшуючи образу холодним «я говорю, власне кажучи, не про тебе зокрема, сарацине».
Скотт, проте, не був знавцем ісламу (хоча Г. А. Р. Ґібб, бувши таким знавцем, похвалив «Талісман» за його глибоке проникнення в суть ісламу та в образ Саладіна 96) і припустився величезних вольнощів у трактуванні ролі Ебліса, перетворивши його на героя для правовірних. Свої знання Скотт, певно, запозичив від Байрона й Бекфорда, але для нас тут достатньо буде зазначити, з якою силою загальні характеристики, приписувані всьому орієнтальному, могли чинити опір і риторичній, і екзистенційній силі очевидних винятків. Здавалося, ніби, з одного боку, існує така собі скринька із наліпкою «Орієнтальне», куди бездумно напхано всі авторитарні, безіменні й традиційні уявлення про Схід, тоді як, із другого боку, в цілковитій згоді з гумористичною традицією оповіді, кожен міг розповідати про свій досвід перебування на Сході або спілкування зі Сходом, що мало небагато спільного із вмістом ящика, який в інших випадках завжди ставав усім у пригоді. Але сама структура Скоттової прози показує, що ці дві традиції переплітаються значно тісніше, аніж може здатися на перший погляд: незалежно від того, наскільки глибоким буде специфічний виняток, незалежно від того, наскільки окремий орієнтал може переступити через споруджені навкруг нього загороди, він, у першу чергу, є орієнталом, у другу — людиною і, нарешті, знову ж таки орієнталом. {137}