Як людина, що взялася судити Схід, сучасний орієнталіст не стоїть об’єктивно від нього осторонь, хоча він у це вірить і навіть це стверджує. Його людська відстороненість, знаком якої є відсутність симпатії, прикрита професійним знанням, несе на собі великий тягар усіх ортодоксальних ставлень, перспектив та настроїв орієнталізму, які я описував. Його Схід — це не Схід, який він є, але Схід у своєму орієнталізованому вигляді. Нерозривна дуга знання й сили з’єднує європейського або західного державця та західних орієнталістів; вона утворює закрайку сцени, на якій стоїть орієнталістський Схід. Наприкінці першої світової війни й Африка, і Схід були для Заходу не так сценою інтелектуального спектаклю, як привілейованим полем дій. Рамки орієнталізму точно відповідали рамкам імперії, й саме абсолютна одностайність між ними спричинила єдину кризу західної думки Щодо взаємин зі Сходом. І ця криза триває досі.
Починаючи з двадцятих років, від одного кінця «третього світу» до другого, відповідь на імперську політику {140} та імперіалізм була діалектичною. На час проведення Бандунзької конференції в 1955 р. весь Схід уже здобув політичну незалежність від західних імперій і опинився перед новою конфігурацією імперських держав, Сполученими Штатами Америки й Радянським Союзом. Неспроможний упізнати «свій» Схід у цьому новому «третьому світі», орієнталізм мав тепер перед собою визивно налаштований, політично озброєний Схід. Дві альтернативи відкрилися перед орієнталізмом. Одна — діяти так, мовби нічого й не сталося. Друга — пристосувати старі методи до нових. Але для орієнталіста, який вірить у те, що Схід ніколи не змінюється, нове — це те саме старе, зраджене нетямущими псевдоорієнталами (ми можемо дозволити собі цей неологізм). Третя, ревізіоністська альтернатива — відмовитися від орієнталізму взагалі — розглядалася лише незначною меншістю.
Одним з показників кризи, як стверджує Абдель-Малек, було не просто те, що «національно-визвольні рухи на екс-колоніальному Сході зруйнували орієнталістські концепції про пасивні, фаталістично настроєні «нижчі раси»; на додачу був ще той факт, що «і фахівці, і широкий загал стали усвідомлювати, що існує велике відставання в часі не тільки між орієнталістською наукою та досліджуваним матеріалом, а й також — і це стало вирішальним — між концепціями, методами й інструментами роботи в гуманітарних та суспільних науках і концепціями, методами й інструментами, які застосовував орієнталізм» 101. Орієнталісти — від Ренана до Ґольдціера, від Макдональда до фон Ґрунебаума, Ґібба та Бернарда Льюїса — бачили іслам, наприклад, як «культурний синтез» (цей вираз належить П. М. Голту), що може вивчатися окремо від економіки, соціології та політики ісламських народів. Для орієнталізму іслам мав значення, яке, коли шукати найлаконічнішого формулювання, можна було знайти в першому трактаті Ренана: щоб найліпше зрозуміти сутність ісламу, його треба звести до «шатра й племені». Вплив колоніалізму, світських обставин, історичного розвитку — усі ці обставини для орієнталістів, як надокучливі мухи, їх убивають задля спорту або не звертають на них уваги, але ніколи не розглядають серйозно як фактори, що можуть визначити суть справжнього ісламу. {141}