В якомусь розумінні, як я вже сказав раніше, обмеженість орієнталізму полягає в тому, що він нехтує, зводить до примітивної суті, оголює людську природу іншої культури, людей або географічного реґіону. Але орієнталізм іде навіть далі: він дивиться на Схід як на щось таке, чиє існування не розгортається в часі й просторі, а залишається там фіксованим для потреб Заходу. І настільки великими були дескриптивні та текстуальні успіхи орієнталізму, що цілі періоди культурної, політичної та суспільної історії Сходу розглядаються як прості реакції на дії Заходу. Захід — це той, хто діє, а Схід — лише пасивний реаґент. Захід — це той, хто спостерігає, судить та оцінює кожну грань орієнтальної поведінки. І якщо протягом двадцятого сторіччя історія внесла істотні зміни в життя Сходу, то орієнталіст дивиться на все це розгубленими очима: він неспроможний усвідомити, що до певної міри
«нові (орієнтальні) лідери, інтелектуали й творці політики багато чого навчилися у своїх попередників. У великій пригоді їм стали також структурні та інституційні трансформації, що відбулися в проміжний період, і той факт, що вони до великої міри здобули свободу формувати майбутнє для своїх країн. Вони також набагато впевненіші в собі й, можливо, трохи аґресивні. Вони більше {146} не мають потреби діяти, керуючись сподіваннями здобути сприятливий вердикт від невидимого журі Заходу. Тепер вони ведуть свій діалог не з Заходом, а зі своїми співвітчизниками» 108.
Більше того, орієнталіст припускає, що все те, до чого його не підготували тексти, є або результатом заворушень, занесених на Схід іззовні, або виникло внаслідок одвічно притаманних Сходові дурості та безпорадності. Жоден з незліченних орієнталістських текстів з ісламу, включаючи і їхню підсумкову монографію «The Cambridge History of Islam», не зміг би підготувати читача до подій в Єгипті, Палестині, Іраку, Сирії, Лівані або Ємені після 1948 р. Та якщо догматичні уявлення про іслам не можуть прислужитися навіть поліглотові-орієнталістові, він завжди може перейти на орієнталізований жарґон соціології, вдавшись до таких ходових абстракцій, як еліти, політична стабільність, модернізація та інституційний розвиток, кожна з яких позначена печаткою орієнталістської мудрості. А тим часом усе глибша й глибша, дедалі небезпечніша розколина утворюється між Сходом і Заходом.
Сьогоднішня криза драматизує розбіжність між текстами та реальністю. Але в цьому своєму дослідженні орієнталізму я хочу не тільки відкрити джерела орієнталістських поглядів, але й поміркувати про важливість цього напряму думок, бо сучасний інтелектуал цілком слушно відчуває, що іґнорувати частину світу, яка сьогодні очевидно важиться на нього, означає уникати реальності. Гуманітарії надто часто обмежували свою увагу вузько окресленими темами досліджень. Вони нічого не взяли й не навчилися з таких дисциплін, як орієнталізм, неослабною амбіцією якого було описати усе на світі, а не лише якусь його легко обмежувану частину, як, скажімо, окремого автора або збірку текстів. Проте, разом з такими академічними «брилами», як «історія», «література» або «гуманітарні науки», і попри свої далекосяжні устремління, орієнталізм прилучається до світських, історичних обставин, які він намагався приховати за часто помпезною науковістю та закликами до раціоналізму. Сучасний інтелектуал може навчитися з орієнталізму, як, з одного боку, або реалістично обмежувати, або {147} реалістично побільшувати рамки претензій своєї дисципліни, а з другого, бачити людське підґрунтя (Єйтс називав це лахмітницькою крамничкою серця), на якому проростають, розвиваються, квітують і деґенерують тексти, методи та дисципліни. Дослідити орієнталізм — це також запропонувати інтелектуальні способи для розв’язання методологічних проблем, які висуває історія у тій царині свого предмета, яку ми називаємо Сходом. Але спочатку ми повинні реально осмислити, які гуманітарні цінності орієнталізм свідомо вилучив зі своїх рамок, досвіду та структур, хоч вони там і були.