Реґулярно дозволяючи Буварові та Пекюше вдаватися до спроб реалізації того або того зі своїх ревізіоністських проектів, від початку й до комічно безславного кінця, Флобер привертає нашу увагу до людських вад, які виходять на поверхню при здійсненні всіх проектів. Він чудово усвідомлював, що за idée reçue «Європа-відроджена-за-допомогою-Азії» маячить замаскована й підступна європейська гординя. І «Європа», і «Азія» були нічим без візіонерських прийомів перетворення широких географічних просторів на сутності, з якими можна було б мати справу.
Загальноприйнятою ідеєю (фр.).
Отже, на споді думки Європа й Азія були нашою Європою і нашою Азією — нашою волею і репрезентацією, як висловився колись Шопенгауер. Історичні закони були насправді законами істориків, так само як «дві форми людської природи» менше привертали увагу до актуальності, аніж до європейської спроможності надати створеним людиною відмінностям вигляду природної неминучості. Що ж до другої половини фрази — «нарешті зіллються воєдино», — то тут Флобер висміяв ту безтурботну байдужість, із якою наука ставилася до актуальності, наука, яка анатомізувала та з’єднувала воєдино людські сутності так, ніби вони були якоюсь інертною матерією. Але висміював він не будь-яку науку: йшлося про опановану ентузіазмом, навіть месіанським запалом саме європейську науку, чиї здобутки включали в себе невдалі революції, війни, {155} гноблення й непогамовне прагнення по-донкіхотському негайно втілювати в життя великі книжні ідеї. З чим ніколи не рахувалися така наука або знання, то це зі своєю власною, глибоко закоріненою й несамоусвідомленою шкідливою невинністю й тим опором, який чинила їй реальна дійсність. Коли Бувар грається у вченого, він наївно припускає, що наука та реальна дійсність є достоту такими, якими бачить їх учений, що нема аніякісінької різниці, чи вчений буде йолопом, чи візіонером; він (або всякий, хто мислить, як він) неспроможний бачити, ані що Схід не бажає відроджувати Європу, ані що Європа не має охоти демократично об’єднатися з жовтими чи брунатними азіатами. Одне слово, такий учений неспроможний розгледіти у своїй науці еґоїстичне прагнення до влади, яке живить його зусилля й спотворює його амбіції.
Флобер, звичайно, намагається тицьнути носами своїх бідолашних телепнів в ці труднощі. Бувар і Пекюше на власному досвіді навчилися розуміти, що не можна водночас мандрувати в ідеях і в реальній дійсності. Роман завершується картиною, де ці двоє виглядають тепер цілком задоволеними, бо ж повернулися до такого звичного їм способу життя — точно переносити свої улюблені ідеї з книжки на папір. Знання більше не прагне бути застосованим до реальності; знання — це те, що в мовчанці, без коментарів, переноситься з тексту в текст. Ідеї пропаґуються й розповсюджуються анонімно, вони повторюються без додатків; вони в буквальному розумінні перетворилися на idées reçues: важить тільки те, щоб вони були тут, щоб вони могли некритично повторюватися, озиватися багаторазовим відлунням.
У надзвичайно сконцентрованій формі цей короткий епізод, узятий із Флоберових нотаток до «Бувара та Пекюше», надає чітко вираженої форми специфічно сучасним структурам орієнталізму, який, зрештою, є однією з дисциплін серед секулярних (і квазірелігійних) вірувань європейської думки дев’ятнадцятого сторіччя. Ми вже охарактеризували загальні контури думки про Схід, яка передалася нам від середньовіччя та доби Відродження, думки, яка ототожнювала істотно значущий Схід із ісламом. Але впродовж вісімнадцятого сторіччя виникло чимало нових, зчеплених між собою елементів, {156} які провіщали настання нової євангелічної фази й обриси яких пізніше відтворив Флобер.
По-перше, з’ясувалося, що Схід простягається набагато далі, поза межі ісламських країн. Ця кількісна зміна стала до значної міри можливою внаслідок експансії європейських досліджень, які поширилися на решту світу. Дедалі більший вплив літератури подорожніх нотаток, уявних утопій, духовних подорожей та наукових доповідей дозволили взяти Схід у набагато чіткіше окреслений і більший за своїми розмірами фокус. Якщо орієнталізм особливо завдячує вельми плідним відкриттям, зробленим на Сході Анкетілем та Джонсом протягом останньої третини сторіччя, ці відкриття треба розглядати в ширшому контексті, створеному Куком і Буґенвілем, мандрівками Турнефора й Адансона, книжкою голови парламентського суду Шарля де Бросса «Історія морських подорожей до південних країн» (Président de Brosse, «Histoire des navigations aux terres australes»), французькими купцями, що мандрували просторами Тихого океану, єзуїтськими місіонерами в Китаї та в обох Америках, дослідженнями та доповідями Вільяма Дампіра, незліченними вигадками про велетів, патаґонців, дикунів, тубільців та страховищ, що начебто проживали на далекому сході, заході, півдні та півночі від Європи. Але всі ці обрії, які дедалі розширювалися, незмінно поміщали Європу в привілейований центр як головного спостерігача (або головного об’єкта спостережень, як, наприклад, у Ґолдсмітовому «Громадянині світу» (Goldsmith, «Citizen of the World»). Бо чим далі Європа виходила у зовнішній світ, тим міцнішим ставало її відчуття своєї культурної сили. Вона будувала колонії та зберігала свої етноцентричні перспективи не лише зусиллями великих інституцій, таких, як розмаїті індійські компанії, а й завдяки легендам, що створювалися мандрівниками 4.