По-друге, з далеко більшим розумінням почали ставитися до чужого й екзотичного не лише мандрівники та дослідники, а й історики, які могли з вигодою для себе порівнювати європейський досвід з іншими і, як правило, набагато стародавнішими цивілізаціями. Ця потужна течія в історичній антропології вісімнадцятого сторіччя, описана вченими як конфронтація богів, означала, що Ґіббон міг значно краще осмислити причини римського {157} занепаду, ознайомившись із обставинами, які сприяли розповсюдженню ісламу, а Віко мав можливість ліпше зрозуміти новітню цивілізацію, ознайомившись із варварським поетичним блиском її ранніх витоків. Тоді як історики доби Ренесансу вперто дивились на Схід як на ворога, історики вісімнадцятого сторіччя оцінювали екзотичні особливості Сходу з певною відстороненістю й намагалися навіть працювати безпосередньо з матеріалом східних джерел, можливо, тому, що ця техніка допомагала європейцю краще пізнати самого себе. Переклад Джорджем Сейлом Корану та додана до нього супровідна стаття передмови ілюструють цю зміну. На відміну від своїх попередників, Сейл спробував викласти арабську історію в термінах арабських джерел; більше того, він дозволив мусульманським коментаторам священного тексту говорити від власного імені 5. У праці Сейла, як і в усіх працях вісімнадцятого сторіччя, просте зіставлення стало першою фазою виникнення компаративних дисциплін (філології, анатомії, юриспруденції, релігії), які стали предметом гордості для наукового методу дев’ятнадцятого сторіччя.
Але серед деяких мислителів виникла тенденція виходити за межі компаративних студій та притаманних їм розважливих оцінок людства від «Китаю до Перу» і віддавати перевагу методові співчутливої ідентифікації. Це третій елемент із тих, які з’явились у вісімнадцятому сторіччі й розчистили дорогу для сучасного орієнталізму. Те, що ми сьогодні називаємо історизмом, — це ідея вісімнадцятого сторіччя; Віко, Гердер і Гаманн, серед багатьох інших, вважали, що кожна з культур є органічно та внутрішньо зв’язною, оскільки її об’єднує дух, геній, Klima або національна ідея, в яку чужинець може проникнути лише через акт історичного порозуміння. Так, «Ідеї з філософії історії людства» Гердера (Herder, «Ideen ziir Philosophie der Geschichte der Menschheit», 1784 — 1791) — це панорамний показ розмаїтих культур, причому кожна з них надихається неприязним до інших творчим духом, кожна доступна тільки для спостерігача, який пожертвував своїми забобонами на користь Einfühlung .
Почуттів (нім.).
Просякнутий популістським та плюралістським відчуттям історії, яке {158} активно пропаґували Гердер та інші 6, розум вісімнадцятого сторіччя зміг проломитися крізь доктринальні мури, зведені між Заходом та ісламом, і побачити приховані елементи спорідненості між собою та Сходом. Наполеон дає славнозвісний приклад цієї (як правило, селективної) ідентифікації через порозуміння. Моцарт подає другий; «Чарівна флейта» (в якій масонські коди перемежовуються з візіями доброго, великодушного Сходу) та «Викрадення із сералю» локалізують надзвичайно привабливий різновид людності, що живе на Сході. Й саме це, більше, аніж модна на той час звичка звертатися до мелодій «турецької» музики, спонукало Моцарта дивитися на Схід із симпатією.
Проте вельми важко відокремити такі інтуїтивні уявлення про Схід, як Моцартове, від широкого діапазону доромантичних і романтичних репрезентацій Сходу як екзотичного краю. Популярний орієнталізм наприкінці вісімнадцятого та на початку дев’ятнадцятого сторіч створив моду, яка мала неабияку привабливість. Але навіть цю моду, яку легко ідентифікувати у Вільяма Бекфорда, Байрона, Томаса Мора та Ґете, не можна так просто відокремити від захоплення ґотичними легендами, псевдосередньовічними ідиліями, візіями варварської розкоші та жорстокості. Так, у деяких випадках орієнтальні репрезентації можна асоціювати з тюрмами Піранезі, в інших — із розкішними інтер’єрами Тьєполо, ще в інших — із екзотичною витонченістю картин кінця вісімнадцятого сторіччя 7. Пізніше, в дев’ятнадцятому сторіччі, в роботах Делакруа та на полотнах буквально десятків інших французьких і британських живописців картина орієнтального жанру вже переводила репрезентацію у візуальну експресію і жила своїм власним життям (яке, на жаль, ми змушені обминути в цій книжці). Чуттєвість, обіцянка, жах, витонченість, ідилічна втіха, напружена енерґія: Схід як образ у доромантичній, дотехнічній орієнталістській уяві Європи кінця вісімнадцятого сторіччя був реально хамелеоноподібною якістю, яка називалася (в прикметниковій формі) «орієнтальний»8. Але цей Схід, який перебував у такому собі вільному плаванні, буде добряче-таки урізаний з приходом академічного орієнталізму. {159}