Та хоч усі ці взаємопов’язані елементи і репрезентують секуляризаторську тенденцію, це аж ніяк не означає, що давні релігійні моделі людської історії та долі й «екзистенціальні парадигми» були просто скасовані. Аж ніяк: вони були реконституйовані, наново розгорнуті, наново перерозподілені в щойно перелічених секулярних структурах. Від будь-кого, хто брався за вивчення Сходу, стало вимагатися вміння володіти секулярним словником, пов’язаним із цими структурами. Та хоч орієнталізм і надавав такий словник, концептуальний репертуар, відповідну техніку роботи з матеріалом — бо саме це від кінця вісімнадцятого сторіччя орієнталізм робив і саме цим він був, — він також зберіг як відсунуту вбік течію у своєму дискурсі реконструйований релігійний імпульс, натуралізований супернатуралізм. Далі я спробую показати, що цей імпульс в орієнталізмі був притаманний орієнталістській концепції про себе, про Схід та про свою дисципліну.
Новітній орієнталіст був, на його думку, героєм, що рятує Схід від невідомості, відчуження і тієї дивної екзотичності, яку цей же таки орієнталіст виділив і відзначив. Його дослідницька праця реконструювала давно мертві мови, звичаї і навіть ментальність Сходу, як Шампольйон реконструював єгипетські ієрогліфи з Розеттського каменя. Специфічна орієнталістська техніка — лексикографія, граматика, переклад, культурне декодування — відновлювала, вбирала в тілесну форму, наново утверджувала цінності як стародавнього класичного Сходу, так і традиційних дициплін — філології, історії, риторики й {162} доктринальної полеміки. Але в цьому процесі Схід та орієнталістські дисципліни змінювалися діалектично, бо вони не могли вижити у своєму первісному вигляді. Схід, навіть у тій «класичній» формі, в якій звичайно вивчав його орієнталіст, був модернізований, реставрований згідно з вимогами сучасності; традиційні дисципліни також були інтеґровані в сучасну культуру. Проте й там, і там збереглися сліди
сили — сили, яка дозволила воскресити, власне, створити Схід, сили, яка залишилася в новій, науково передовій техніці філологічних досліджень та етнологічного узагальнення. Одне слово, перенісши Схід у новітню сучасність, орієнталіст дістав моральне право уславити свій метод і своє становище як секулярного творця, людини, яка створила нові світи, як ото Бог створив наш старий. А що застосування таких методів і реалізація таких поглядів розтяглися надовше, аніж проміжок життя якогось окремішнього орієнталіста, то утворилася секулярна традиція безперервності, виник такий собі світський орден дисциплінованих методологів, чиї братерські стосунки опиралися не на кревну спорідненість, а на спільний дискурс, спільну практику, спільну бібліотеку, спільну сукупність прийнятих ідей, коротше кажучи, на славослів’я, одне для всіх, хто приходив у їхні лави. Флобер був достатньо передбачливим, аби зрозуміти, що з плином часу новітній орієнталіст перетвориться на переписувача, копіювальника, як його Бувар та Пекюше; але наприпочатку, в часи наукової діяльності Сильвестра де Сасі та Ернеста Ренана, подібна небезпека не здавалася такою очевидною.