Але яким чином Ренан поставив себе своїми висловлюваннями в таке парадоксальне становище? Бо, з одного боку, хіба філологія не була наукою про все людство, наукою, що виходила з передумови про єдність усіх людських видів і вартісність усього людського, а з другого, хіба не був філолог — як це показав Ренан у власній науковій діяльності, висловивши свої сумнозвісні расові упередження проти орієнтальних семітів, вивчення яких створили йому його професійне ім’я 26, — тим, хто чітко ділив людей на вищі та нижчі раси, ліберальним критиком, чия діяльність включала в себе найезотеричніші поняття про часовий вимір, походження, розвиток та вартісність людини? Частковою відповіддю на це запитання є те, як засвідчують його ранні листи філологічного змісту до Віктора Кузена, Мішле та Александра фон Гумбольдта 27, що Ренан мав сильне відчуття своєї приналежності до гільдії професійних учених, професійних орієнталістів, відчуття, яке фактично створювало дистанцію між ним і масами. Але ще важливішу роль у всьому цьому, як на мене, зіграло особисте уявлення Ренана про його роль як орієнтального філолога в рамках ширшої {178} історії, розвитку та завдань філології, як він її розумів. Іншими словами, те, що нам може здаватися парадоксом, було передбачуваним результатом того, як Ренан сприймав своє династичне становище у філології, її історії та перших відкриттях і що саме Ренан робив у цій науці. Тому Ренана треба характеризувати не як людину, котра говорить про філологію, а радше як людину, що говорить філологічно з усією силою втаємниченого неофіта, який користується закодованою мовою нової престижної науки, жодне з висловлювань якої про мову годі витлумачити ані точно, ані примітивно.
Згідно з тим, як Ренан розумів, сприймав філологію і як він був її навчений, ця дисципліна накладала на нього певну сукупність доксологічних правил. Бути філологом означало керуватися у своїй діяльності насамперед певною кількістю переоціночних відкриттів, які ефективно сприяли виникненню філології як науки і наділили її власною дистинктивною епістемологією. Я говорю тут про період, який приблизно починається в 1780-х роках і закінчується серединою 1830-х, остання частина якого збігається з тими роками, коли Ренан розпочинав свою освіту. З його мемуарів ми довідуємося, як криза релігійної віри, що сягла своєї кульмінації у втраті цієї віри, привела його 1845 року в життя вченого: це й було його висвяченням у філологію, в її світогляд, кризи та стиль. Він вірив у те, що на особистому рівні його життя віддзеркалювало інституційне життя філології. Проте він вирішив залишитися у своєму житті таким самим християнином, яким був раніше, але тепер уже без християнства, а з тим, що він називав «la science laïque» (світською наукою) 28.
Найкращим прикладом того, чого могла й чого не могла досягти світська наука, можна вважати лекцію, яку через багато років (у 1878-му) прочитав Ренан у Сорбонні і яка мала назву «Про послуги, які надає філологія історичним наукам». Найприкметнішою ознакою цього тексту, мабуть, є те, що, говорячи про філологію, Ренан має на думці релігію, — наприклад, він говорить про те, що філологія, подібно до релігії, намагається пояснити походження людства, цивілізації та мови, — проте з його слів слухачам стає цілком очевидним, що філологія спроможна дати про це набагато менш логічно узгоджені, {179} набагато менш зв’язні та позитивні відомості, ніж релігія 29. А що Ренан був невиправно історичним і, як він одного разу висловився, морфологічним у своєму світогляді, не випадає дивуватися, що єдиний спосіб, у який, будучи ще дуже молодою людиною, він міг перейти від релігії до філологічної науки, полягав у тому, щоб зберегти в цій новій світській науці історичний світогляд, яким наділила його релігія. Тому «єдина діяльність здавалася мені вартою того, щоб заповнити нею своє життя, — продовжити мої критичні дослідження християнства [йдеться про великий науковий проект Ренана з вивчення історії та витоків християнства], застосовуючи ті набагато ефективніші засоби, які пропонувала мені світська наука» 30. Ренан пристосувався до філології у свій власний спосіб, що ґрунтувався на постхристиянському мисленні. Різниця між історією, яка внутрішньо узгоджувалася з доктринами християнства, й тією історією, яку пропонувала філологія, відносно нова дисципліна, це якраз те, що зробило новітню філологію можливою, і Ренан знав це чудово. Бо завжди, коли говориться про філологію приблизно останніх років вісімнадцятого сторіччя та початку дев’ятнадцятого, ми розуміємо під цим нову філологію, головними здобутками якої були компаративна граматика, класифікація мов на родини й остаточний відхід від уявлення про божественне походження мови. Не буде перебільшенням сказати, що всі ці здобутки стали більш або менш прямими наслідками погляду, згідно з яким мова була явищем абсолютно людського походження. А цей погляд набув широкого розповсюдження після того, як було відкрито емпірично, що так звані священні мови (гебрейська передусім) не були ані первісно стародавніми, ані божественного походження. Тому те, що Фуко назвав відкриттям мови, було подією секулярного характеру, яка спростувала релігійне уявлення про те, що Бог подарував людині мову в Едемі 31. Справді-бо, одним із наслідків цієї переміни, яка відкинула етимологічне, династичне уявлення про лінґвістичну спорідненість, сформувавши погляд на мову як на самодостатню сферу, яка тримається купи завдяки зазубленим внутрішнім структурам та узгодженостям, було драматичне зниження інтересу до проблем походження мови. Тоді як у 1770-х роках, коли есе Гердера про {180} походження мови здобуло в 1722 р. почесну медаль Берлінської Академії, обговорення цієї проблеми було предметом загальної уваги, уже в першому десятилітті дев’ятнадцятого сторіччя ця тема стала майже забороненою для вчених диспутів у Європі.