Отже, божественна генеалогія мови була безповоротно перервана й дискредитована як ідея в усіх її аспектах і багатьма різними способами — про це, зокрема, згадували і Вільям Джонс у своїх «Ювілейних промовах» («Anniversary Discourses», 1785 — 1792), і Франц Бопп у своїй «Порівняльній граматиці» («Vergleichende Grammatik», 1832). Одне слово, була потрібна нова історична концепція, оскільки християнство, як здавалося, було неспроможне вижита під тиском емпіричного матеріалу, який значно знизив божественний статус його головного тексту. Для декого, як це сформулював Шатобріан, віра залишалася непохитною, попри нове знання того, що санскрит був набагато стародавнішою мовою, ніж гебрейська: «Hélas! il est arrivé qu’une connaissance plus approfondie de la langue savante de l’Inde a fait rentrer ces siècles innombrables dans le cercle étroit de la Bible. Bien m’en a pris d’être redevenu croyant, avant d’avoir éprouvé cette mortification»32. («Гай-гай! Так сталося, що внаслідок глибшого вивчення вченої мови Індії, незліченні століття проникли у вузьке коло, окреслене Біблією. Яке щастя для мене, що я знову повернувся до віри, перш ніж мені довелося б витерпіти це приниження».) Для інших, передусім філологів-першопрохідців, серед яких був і сам Бопп, вивчення мов привело за собою свою власну історію, філософію та знання, і всі вони аж ніяк не узгоджувалися з хай там яким уявленням про первісну мову, що її людина отримала в дар від Бога в Едемі. Мірою того як вивчення санскриту та настрої, які широко розповсюдилися в кінці вісімнадцятого сторіччя, здавалося, зрушили найдавніші початки цивілізації, у краях, які були розташовані дуже далеко на схід від біблійних земель, мова все менше й менше ставала такою собі безперервністю між зовнішньою силою та людиною-мовцем, перетворюючись на внутрішнє поле, створене та вдосконалене користувачами мови у взаєминах між собою. Ніколи не існувало первісної мови, як і — якщо не брати до уваги методу, про який я зараз говоритиму, — ніколи не існувало елементарної мови. {181}
Спадщина філологів першої ґенерації мала для Ренана надзвичайно велике значення, більше навіть, аніж робота, яку виконав Сасі. Щоразу, як він обговорював проблеми мови та філології, чи то на початку, чи то посередині, чи в кінці своєї довгої наукової кар’єри, він повторював уроки нової філологічної школи, побудованої передусім на підвалинах антидинастичних, антибезперервних догматів спеціальної (в її протиставленні божественній) лінґвістичної практики. Для лінґвіста мова не може бути змальована як результат сили, що випромінюється з одного божественного джерела. Як висловився на цю тему Кольрідж, «мова — це геральдика людського розуму; і вона водночас містить у собі здобутки свого минулого та зброю своїх майбутніх завоювань» 33. Уявлення про першу едемську мову поступається евристичному поняттю протомови (індоєвропейської, семітської), існування якої ніколи не дебатувалося, оскільки визнається, що таку мову ніколи не вдасться відновити, а тільки реконструювати її в процесі філологічного дослідження. За припущення, знову ж таки евристичного, що якась одна мова може правити за критерій для всіх інших, це буде санскрит у своїй найдавнішій індоєвропейській формі. Термінологія також змістилася: тепер уже говорилося про мовні родини (причому відзначалася аналогія з видами живих створінь та анатомічними класифікаціями), про досконалу лінґвістичну форму, яка не мусить відповідати жодній «реальній» мові, говорилося також про первісні мови — але тільки як функцію філологічного дискурсу, а не якесь природне явище.