«Про латинську мову» (латин.).* «Попередні зауваження» (фр.).*** Центр його сфери діяльності (фр.).
Після чого між об’єктом та вченим утворюється зв’язок порозуміння. Звичайно, це може відбутися лише під час {192} лабораторного експерименту і більш ніде. Тут ідеться про те, що вчений має у своєму розпорядженні такий собі важіль, за допомогою якого навіть найнезвичніша подія або факт можуть бути природно розглянуті й науково пізнані, що в цьому випадку означає пояснені без звернення до надприродних сил, а лише зі зверненням до навколишнього середовища, яке конституює вчений. В результаті сама природа може бути переосмислена як безперервна, гармонійно зв’язна та фундаментально пізнаванна.
Таким чином, для Ренана семітська мова — це феномен зупиненого розвитку порівняно зі сформованими мовами та культурами індоєвропейської групи і навіть із іншими семітськими східними мовами 56. Проте парадокс, який Ренан усіляко підтримує, полягає в тому, що хоч він і переконує нас, що мови в якийсь спосіб відповідають живим створінням природи (êtres vivants de la nature), він повсюди в інших місцях доводить, що його семітські мови є неорганічними, зупиненими у своєму розвитку, цілком закостенілими, неспроможними самовідроджуватися; іншими словами, він прагне довести, що семітська мова — це не жива мова, а з цієї причини й самих семітів не можна вважати живими створіннями. Більше того, індоєвропейська мова та культура є живою й органічною завдяки лабораторії, а не всупереч їй. Як на мене, то цей парадокс аж ніяк не можна вважати марґінальною темою в Ренановій праці, він стоїть у центрі всієї його наукової діяльності, його стилю і його архівного існування в культурі свого часу, культурі, в яку — а її спільно творили такі несхожі одне на одного люди, як Метью Арнольд, Оскар Вайлд, Джеймс Фрезер і Марсель Пруст, — він зробив свій дуже важливий внесок. Бути спроможним обґрунтувати бачення, яке інкорпорує й купно утримує життя та квазіживі утворення (індоєвропейську мову, європейську культуру), — саме в цьому полягає досягнення цього європейського вченого в його науковій лабораторії. Він конструює, і сам акт конструювання є знаком імперської влади над непокірними феноменами, як і ствердженням домінантної культури та її «натуралізації». Справді-бо, не досить буде сказати, що Ренанова філологічна лабораторія є справжнім місцем розташування європейського етноцентризму; {93} насамперед тут треба наголосити на тому, що філологічна лабораторія не має свого окремого існування поза дискурсом, письмовими працями, якими вона постійно твориться та випробовується. Таким чином, навіть культура, яку він називає органічною й живою — культура європейська — це також утворення, створюване в лабораторії і то зусиллями філології.
Уся пізніша наукова діяльність Ренана була європейською і культурологічною. Його досягнення були розмаїтими й визначними. Хоч би якою авторитетністю відзначався його стиль, я думаю, його можна простежити назад до його прийомів конструювання неорганічного (або відсутнього) і наділення його видимістю життя. Він здобув найбільшу славу, звичайно, своїм «Життям Ісуса», працею, яка започаткувала його монументальні історії про християнство та про єврейський народ. Проте ми повинні усвідомити собі, що «Життя Ісуса» було подвигом достоту того самого зразка, що й «Загальна історія», витвір, який став можливим завдяки спроможності історика майстерно відтворити мертву (для Ренана мертву в подвійному значенні мертвої віри та втраченого, а отже, й мертвого історичного періоду) орієнтальну біографію, — і парадокс тут відразу стає очевидним — так ніби це була правдива розповідь про природне життя. Хоч би що мав сказати Ренан, це спершу проходило через філологічну лабораторію; коли воно з’являлося друком, вплетеним у тканину тексту, в ньому була життєдайна сила сучасної культурної сиґнатури, яка брала від новітньої сучасності всю свою наукову силу й усе своє некритичне самосхвалення. Для культури цього виду такі генеалогії як династія, традиція, релігія, етнічні спільноти були просто функціями теорії, чиїм завданням було навчати світ. Запозичивши цю останню фразу в Кюв’є, Ренан обачно помістив наукову демонстрацію над досвідом; часовий вимір був відправлений у нічим не корисну з наукового погляду сферу повсякденного досвіду, тоді як специфічній періодичності культури та культурному компаративізму (які породжували етноцентризм, расову теорію та економічне гноблення) було надано силу, яка набагато перевищувала силу морального бачення.