Викладені в такий спосіб, ці політичні реальності ще
надто невизначені й загальні, щоб бути по-справжньому цікавими. Кожен з ними
погодиться, не обов’язково при цьому погоджуючись, що вони багато означали, наприклад, для Флобера, коли той писав «Саламбо», або для Г. А. Р. Ґібба, коли
він писав «Сучасні течії в ісламі». Проблема в тому, що існує надто велика
відстань між великим домінантним явищем, як я його описав, і дрібницями повсякденного
життя, що обумовлюють процес написання роману чи наукового тексту. Проте якщо
від самого початку ми відмовимося від думки про те, що «великі» явища, як то
імперське панування, не можуть бути механічно й детерміністично застосовані до
таких складних матерій, як культура та ідеї, тоді ми почнемо наближатися до
дуже цікавого виду дослідження. Моя ідея полягає в тому, що європейські, а
потім і американські, інтереси на Сході були політичними згідно з деякими
очевидними історичними реаліями, про які я тут говорив, але що саме культура
створила ці інтереси, саме вона динамічно діяла сукупно з грубшими політичними, економічними та мілітарними причинами, аби перетворити Схід на той розмаїтий і
надзвичайно скомплікований реґіон, яким він, безперечно, був у сенсі того, що я
називаю орієнталізмом.
Тому орієнталізм — це не просто предмет політики чи
галузь, яка пасивно віддзеркалюється культурою, наукою або інституціями; він не
є також великим і розгалуженим зібранням текстів про Схід; не можна також
сказати, що він уособлює і виражає певну «західну» імперіалістичну змову, спрямовану на те, щоб і далі тримати Схід у покорі. Орієнталізм — це радше розподілення
певного геополітичного знання по естетичних, наукових, економічних, соціологічних та філологічних текстах; він є також розробкою не тільки
основної географічної {25} відмінності (світ складається з двох нерівних
частин — Сходу й Заходу), але й цілою низкою «інтересів», що їх через такі
засоби, як наукове відкриття, філологічна реконструкція, психологічний аналіз, ландшафтний та соціологічний опис, він не тільки створює, а й підтримує; він
також являє собою — радше, ніж виражає, — певну волю або намір
у деяких випадках контролювати, підкоряти або навіть інкорпорувати світ, який є вочевидь іншим (або альтернативним чи новим); одне слово, орієнталізм —це, передусім, дискурс, який у жодному разі не перебуває в прямому, однозначному
співвідношенні з політичною владою в чистому вигляді, а радше виробляється та
існує в процесі нерівноправної взаємодії з різними видами влади, сформований
почасти стосунками з владою політичною (такою, як колоніальні або імперські
інституції), почасти з владою інтелектуальною (що представлена панівними
науками, наприклад, компаративною лінґвістикою або анатомією, або будь-якою з
сучасних політичних наук), почасти з владою культурною (ортодоксальними або
канонічними стилями, текстами, цінностями), почасти з владою моральною (тут я
маю на увазі наші уявлення про те, що «ми» робимо і чого «вони» неспроможні
зробити або зрозуміти, як це робимо або розуміємо «ми»). Справжня суть моєї
арґументації, власне, полягає в тому, що орієнталізм є — а не просто
репрезентує її — істотним виміром сучасної політико-інтелектуальної культури і
як такий має менший стосунок до Сходу, аніж до «нашого» світу.
А що орієнталізм — це культурна та політична
даність, то він не існує в якомусь архівному вакуумі; я гадаю, можна буде
довести якраз протилежне: усе, що думається, говориться про Схід або навіть
робиться стосовно Сходу, не відхиляється від чітко проведених та інтелектуально
осмислених ліній (або навіть ними обмежується). Тут також можна бачити безліч
нюансів і складнощів, що відокремлюють широкі загальні структури, які тиснуть
згори, від деталей композиції, фактів текстуальності. Більшість учених
гуманітарного напрямку, я певен, не мають ані найменшого сумніву в тому, що
тексти існують тільки в контекстах, що ми маємо таке явище, як
інтертекстуальність, що тиск умовностей, прецедентів та риторичних стилей
обмежують той фактор, {26} який Вальтер Беньямін колись назвав «тиском на
творчу особистість в ім’я... принципу «творчості», згідно з яким поет
покладається лише на себе, формуючи створювані ним речі зі свого чистого розуму
7. А проте існує певна нехіть визнавати, що політичні, інституційні
та ідеологічні примуси діють так само на кожного окремого автора. Жоден