Головні характеристики цієї нерівності заслуговують на те, щоб їх коротко підсумувати. Я вже згадував, як спочатку захоплювався Шлеґель Індією, а потім раптом зневірився і в ній і, звичайно ж, у ісламі. Чимало перших любителів орієнтальної екзотики починали з того, що вітали Схід як корисне dérangement їхніх розумових та духовних європейських звичок. Схід був переоцінений за його пантеїзм, його духовність, його стабільність, його довговічність, його примітивність і так далі, і таке інше. Шеллінґ, наприклад, бачив у орієнтальному політеїзмі прокладення дороги для юдео-християнського монотеїзму: Авраам мав свій прообраз у Брахмі. Але майже без винятку така переоцінка вела за собою зворотну реакцію: Схід несподівано почав усім здаватися страхітливо недогуманізованим, антидемократичним, відсталим, варварським і так далі. Рух маятника в один бік спричинив аналогічний рух у протилежному напрямку: Схід був недооцінений. Орієнталізм як професія утворився з цих протилежностей, з компенсацій та корекцій, опертих на нерівність, ідей, які виникали тут і спричиняли виникнення подібних ідей у ширшому полі загальної культури. Річ у тому, що сам проект звуження та реструктурування, пов’язаний з орієнталізмом, може бути простежений прямо до нерівності, внаслідок якої відносна вбогість (чи багатство) Сходу вимагала наукового дослідження за приписами, які можна знайти в таких дисциплінах, як філологія, біологія, історія, антропологія, філософія або економіка.
Зміщення (фр.). {199}
І в такий спосіб актуальна професія орієнталіста сприяла збереженню цієї нерівності та специфічних парадоксів, які вона породжувала. Найчастіше індивід прилучався до цієї професії, відчувши непереборне бажання відповісти на звернений до нього поклик Сходу; проте в більшості випадків засвоєння ним орієнталістської науки відкривало йому також очі, так би мовити, і він залишався з тим, що можна було б назвати розчаруванням у своєму первісному проекті, внаслідок чого Схід втрачав велику частку своєї попередньої привабливості. Бо як інакше можна було б пояснити величезні зусилля, докладені для створення, наприклад, праць Вільяма М’юра (1819 — 1905 pp.) або Райнгарта Дозі (1820 — 1883 pp.), та гостру антипатію до Сходу, ісламу й арабів, якою просякнуті ці праці? Характерно, що Ренан був одним із послідовників Дозі, а разом з тим у чотирьохтомному трактаті Дозі «Історія мусульман Іспанії до завоювання Андалусії Альморавідами» (Dozy, «Histoire des Mussulmans d’Espagne jusqu’à la conquête de l’Andalousie par les Almoravides», 1861) ми знаходимо чимало з Ренанових антисемітських закидів, підсумованих у виданому в 1864 р. томі, в якому стверджувалося, що первісним богом юдеїв був не Єгова, а Ваал, докази чому можна знайти не десь-інде, а в самій Мецці. М’юрове «Життя Магомета» (Muir, «Life of Mahomet», 1858 — 1861) та його «Халіфат, його піднесення, занепад і падіння» («The Caliphate, Its Rise, Decline and Fall», 1891) досі визнаються надійними монументами вченості, проте його ставлення до свого предмета було висловлене ним цілком ясно, коли він сказав, що «меч Мухаммеда та Коран — це найзапекліші вороги Цивілізації, Свободи й Істини, яких тільки знав світ» 63. Багато з цих самих ідей можна знайти в праці Альфреда Ліола, який був одним із тих авторів, що їх схвально цитував Кромер.
Навіть тоді, коли орієнталіст не оцінює експліцитно свій матеріал, як це робили Дозі та М’юр, принцип нерівності, проте, чинить свій вплив. Робота професійного орієнталіста й далі полягає у склеюванні з окремих клаптів одного портрета, реставрації картини Сходу або орієнтала в тому вигляді, в якому вони йому уявляються; фраґменти, як ті, що їх віднайшов Сасі, постачають необхідний матеріал, але наративна форма, {200} безперервність та персонажі конструюються вченим, наукове завдання якого полягає в тому, щоб приборкати неслухняну (західного виробництва) неісторію Сходу, наділивши її впорядкованою хронікою, портретами та інтриґою. «Нарис про історію арабів до ісламізму, протягом доби Магомета» Коссена де Персеваля (у 3-х томах, 1847 — 1848) (Caussin de Perceval, «Essai sur l’histoire des Arabes avant l’Islamisme pendant l’époque de Mahomet») — це цілком професійне дослідження, побудоване на джерелах, які включали документи, що їх зробили доступними в межах галузі інші орієнталісти (головним чином Сасі, звичайно), або документи — такі, як тексти Ібн-Халдуна, якими Коссен дуже багато користувався, — що зберігалися в орієнталістських бібліотеках у Європі. Коссенова теза полягає в тому, що людьми арабів зробив Мухаммед, а іслам був суто політичним інструментом і аж ніяк не інструментом духовності. Насамперед Коссен прагне до ясності в гущавині найзаплутаніших подробиць. Кінцевим результатом цього дослідження ісламу є в буквальному розумінні одновимірний портрет Мухаммеда, який малюється в самому кінці трактату (після того як було описано його смерть) у точних фотографічних деталях 64. Коссенів Мухаммед — це не демон і не прототип Каліостро, а людина, котра належить історії ісламу (у її найдосконалішій версії) як виключно політичного руху, поміщена у центр розповіді завдяки незліченним цитатам, що підносять її над текстом і, в певному розумінні, виносять за його межі. Наміром Коссена було не залишити нічого не сказаного про Мухаммеда; тому ми бачимо тут Пророка зображеним безбарвно, позбавленим і його могутньої релігійної сили, і будь-яких інших проявів могутності, що могли б настрахати європейців. Суть цієї праці в тому, що Мухаммед як визначна постать для свого часу та свого місця тут понижений до такої міри, що від нього залишається тільки жалюгідна людська мініатюра.