Непрофесійним аналогом до Коссенового Мухаммеда є Мухаммед Карлейля, змушений служити справі, яка повністю виходила за історичні та культурні обставини того часу й місця, в яких жив Пророк. І хоча Карлейль цитує Сасі, його есе є очевидним витвором людини, яка обстоює кілька загальних ідей про щирість, героїзм та профетичну місію. Його напрям думок є благотворним: {201} Мухаммед — не легенда, не безсоромний любитель чуттєвих утіх, не кумедний і нікчемний чаклун, який навчає голубів діставати горошини з його вух. Він радше людина, обдарована реальним баченням і переконаністю в слушності свого світогляду, хоча і є автором книжки, Корану, яка є «занудною й недоладною, нездалою й недосконалою; з нескінченними повторами й велемовністю; щось надзвичайно примітивне, грубе — одне слово, якась несосвітенна дурість»65. Схоже, що, сам не будучи зразком ясності та стилістичної вишуканості, Карлейль робить ці твердження з метою врятувати Мухаммеда від оцінки за бентамітськими стандартами, які осудили б і Мухаммеда і його, Карлейля, разом із ним. Проте Мухаммед — це персонаж, перенесений у Європу з того самого варварського Сходу, який лорд Маколей оголошує недорозвинутим у своїй знаменитій «Хвилині» («Minute»), 1835 p., де стверджувалося, що «наші тубільні піддані» мають навчитися від нас багато більше, аніж ми від них 66.
Інакше кажучи, і Коссен, і Карлейль доводять нам, що Схід не повинен уселяти нам зайву тривогу, бо надто далеко відстали орієнтали від європейських досягнень. Орієнталістська та неорієнталістська перспективи тут збігаються. Бо й усередині компаративного поля, на яке перетворився орієнталізм після філологічної революції початку дев’ятнадцятого сторіччя, й поза ним, чи то в популярних стереотипах, чи то в картинах Сходу, змальованих такими філософами, як Карлейль, чи то в стереотипах, подібних до стереотипу Маколея, Схід у всій своїй сутності був інтелектуально підкорений Заходу. Як матеріал для вивчення або рефлексії, Схід набув усіх ознак внутрішньо притаманної йому слабкості. Він став об’єктом у примхливих хитросплетіннях розмаїтих теорій, які використовували його для ілюстрації. Кардинал Ньюмен, не будучи великим орієнталістом, використав орієнтальний іслам як основу для своїх лекцій у 1853 p., в яких виправдовувалася британська участь у Кримській війні 67. Кюв’є знайшов Схід корисним для своєї праці «Тваринний світ» («Le Règne animal», 1816). Схід придався для розмов у різних салонах Парижа 68. Список посилань, запозичень та трансформацій, опертих на орієнтальну ідею, є величезним, але те, чого досяг орієнталіст ранній, і те, з чого користався на Заході неорієнталіст, було {202} поменшеною моделлю Сходу, зручною для сильнішої, домінантної культури та її теоретичних (а було, що не тільки для теоретичних, а й для практичних) потреб.
Іноді ми натрапляємо й на винятки, а якщо не винятки, то цікаві ускладнення в цьому нерівному партнерстві між Сходом і Заходом. Карл Маркс ідентифікував поняття азіатської економічної системи у своєму опублікованому в 1853 р. аналізі британського правління в Індії, водночас відзначивши грабіжницькі й хижацькі звичаї, які внесли в цю систему англійське колоніальне втручання, колоніальна зажерливість та нічим не прикрита жорстокість. У своїх статтях він знову й знову повертався з дедалі більшою переконаністю до тієї думки, що, навіть руйнуючи Азію, Британія створювала там можливості для реальної соціальної революції. Писання Маркса підштовхує нас до розуміння того, як важко примирити наше природне обурення стражданнями орієнталів, — бо ж усі ми, зрештою, люди, — спричиненими бурхливою трансформацією їхнього суспільства з історичною необхідністю цієї трансформації.