Ми все ще сиділи нерухомо.
— Де вони, говори? — отямився я першим.
— Там, на березі озера… Може, тепер уже перепливають до нас.
— Скільки їх?
— Восьмеро.
— А звідки ти знаєш, що це акавої?
— Я був там на озері, коли вони випливли з-за кущів. Розмовляли зі мною.
— Ти втік від них?
— Я хотів утекти, але вони спіймали мене. Нічого мені не зробили… Сказали, що хочуть прийти сюди, в Кумаку…
— Скільки їх було, говориш?
— Восьмеро.
— А інші?
— Не знаю. Я не бачив інших…
Раптово вирваний з блаженного настрою, я зараз відчув цілком божевільне почуття — почуття полегшення від того, що, нарешті, після стількох місяців напруженого чекання, удар пролунав, наче грім з ясного неба. Акавої прийшли.
Вожді вп'яли в мене суворі погляди. В їхніх очах я побачив довір'я і страх.
21
ВІСІМ АКАВОЇВ
Вони схопилися на ноги.
— Спокійно! — стримав я їх притишеним голосом. — Ми нічим не повинні видати, що попереджені про небезпеку. Ці восьмеро, як мені здається, нам поки що не загрожують. Але не виключена можливість, що на нашому півострові висадились інші акавої і підкрадаються до нас, може, вже підстерігають нас за найближчими кущами…
Мимоволі вожді зиркнули на сусідні хащі. Вони не вміли стримуватись, у їхній крові не було досвіду справжнього воїна. Тільки Манаурі тримався як слід.
— Один зайвий погляд, — попередив я їх, — і можна поплатитися життям…
Коротко, щоб не гаяти марно часу, я роз'яснив план дій на наступні хвилини: непомітно розійтись по своїх родах, по дорозі обережно повідомляти про все зустрічних і розсилати їх також до своїх, усім воїнам наказати зібратися загонами в хатах зі зброєю; одночасно вислати розвідників за село, поки що на відстань п'ятисот кроків, щоб проглянути хащі, які оточують Кумаку.
— Одним словом, — закінчив я нараду, — діяти так, щоб загони були готові відбити напад, але ворог про це не повинен нічого знати. Хай мукуарі триває й надалі, а барабани ні на хвилину не стихають. Я і Манаурі підемо зустріти вісьмох акавоїв, інші здалека наглядайте за нами. Якнайшвидше доповідайте мені, яку новину принесуть розвідники з гущавини…
Ми розійшлися кожен у свій бік. Ті, що саме виконували мукуарі, були таємно повідомлені і продовжували танцювати без перерви.
Коли ми опинилися перед моєю хатою, човен з акавоями саме причалив до берега, поряд з нашим парусником. Наявність такого корабля в цій пустелі була чимсь небуденним, проте пришельці ні найменшим рухом, ні виразом очей не виявили свого здивування. Вони прекрасно вміли приховувати свої думки. Вийшовши на берег, усі зупинились, а один з них, старший, почав рукою вимахувати щось перед своїм обличчям на знак дружнього привітання. Манаурі відповів йому так само, після чого акавої винесли з човна свою зброю і речі: вісім повних мішків, які під час мандрівок індійці завжди носять на плечах з допоміжною пов'язкою навколо чола.
— Ми мандрівні торговці з племені капонг, яке інакше називається акавой, — сказав ламаною аравакською мовою той, що вітався з нами рукою, — і хочемо з вами торгувати. Для цього ми сюди й прийшли.
— Якщо ви сюди прийшли для цього, — відповів ввічливо Манаурі, хоча з багатозначним притиском на кожному слові, — то вітаємо вас і сердечно частуємо.
— Дякуємо. Не сердься, що ми використали ваш човен для переправи через озеро: ми прийшли стежками з південних лісів і власного човна не маємо.
— Звідки ти знаєш мову араваків?
— Наші оселі знаходяться над річкою Куйюні, недалеко від осередків південних араваків, що живуть над річкою Померун. Я, Дабаро, часто зустрічався з вашими братами…
З першого погляду можна було зрозуміти, що це люди з іншого племені, а не з араваків чи варраулів: вони були на півголови вищі від типових жителів з-над гирла Оріноко і відповідно сильніші. І хоча вони з'явилися як торговці, кожен рух свідчив про енергійність, упевненість справжніх воїнів. Очі у них були бистрі, хоч погляд стриманий, вираз обличчя гордий, постава повна гідності. Білі волокняні пов'язки на передпліччі і нижче колін, а також чорні риски на обличчі від вуха до носа і до рота були, мабуть, племінною ознакою. Акавої були в повному озброєнні, кожен мав лук із стрілами, спис, палицю і щит з твердої звірячої шкури. Вони ні на хвилину не розлучалися з добротною зброєю і носили її так уміло, що вона не перешкоджала їм ні в якій роботі. Від них віяло військовою вправністю і прихованим зловісним жахом, але разом з тим усе це викликало і пошану.