— Буде користь! — вигукнув Арасибо.
Його захоплення поділяли й інші, бо вони, так само, як і Манаурі, не знали, що їх чекає над Ітамакою, в той час, як тут єдність нашої громади була справжньою, щирою і все говорило про те, що існуватиме довго.
Проте на кораблі був і такий, хто хмурив брови і крутив носом. Це — Фуюді. Він прийшов на парусник лише кілька днів тому і до роду, мабуть, не хотів належати. Тепер він гаряче застерігав, майже погрожував, що виникнення нового роду може підірвати святий від поколінь порядок і згоду в племені.
— Ви цим викличете гнів старшин! — застерігав Фуюді суворо. — Конесо цього не похвалить, а тим більше, що назва така близька до назви його роду.
— Назва хороша, — визивно вигукнув Арасибо.
Тоді Фуюді гостро і проникливо глянув на нього, після чого ущипливо процідив:
— Ти, син каймана, краще б заткнув пельку! Не думай, що про твої дільця забули!
Ці слова справили несподіване враження, — каліку немовби хто батогом шмагнув. У його косих очах на хвилину промайнув страх. Арасибо зразу ж охолов і аж зігнувся.
— Які це дільця? — запитав Манаурі.
— А, — махнув рукою Фуюді, — що про це говорити! Краще не згадувати!
— Якщо ти вже почав, то кінчай! — наполягав вождь.
— Це склочник, брехун, розкольник! — відповів Фуюді, осудливо тикаючи пальцем в Арасибо.
— Поясни!
Провина Арасибо була тяжкою: він зробив святотатство. Перебуваючи з іншими араваками під Горою Шулік, він не хотів скоритися вироку, який виніс його родині чаклун Карапана. Арасибо наважився противитись наказові чаклуна, підривав його авторитет, навіть шалений наклепник не зупинився перед образою, запевняючи, що Карапана поганий чаклун. Нехай тільки нещасному випадку з ногою і своєму каліцтву дякує Арасибо, що його не скарали на смерть, а залишили під Горою Шулік…
Всі люди на паруснику дивилися на каліку з презирством, дивуючись, що цей неспритний чоловік міг дійти до такого зухвальства.
— Це правда? — звернувся вождь до каліки.
— Так! — буркнув Арасибо, але непокора в його очах виразно говорила, що він не відчуває тут своєї провини.
— Може, чаклун був несправедливий до нього? — став я на захист кульгавого.
Ніхто не відповів на мої слова, я навіть не знав, чи взагалі звернули на них увагу. Напевно, авторитет чаклуна був недоторканий, його справедливість не підлягала сумніву.
— Я не знаю, чому створення нового роду повинно викликати гнів старшин! — визивно відгукнувся Манаурі.
— Конесо таких речей не любить! — відповів коротко Фуюді.
— Не любить?
— Може не визнати їх.
Вождь нетерпляче кусав губи, очі у нього потемніли.
— Але він повинен буде визнати те, що ми повернулися! — сказав Манаурі.
— Це безперечно.
— І те, що ми протягом кількох років були в неволі…
— Авжеж.
— І що бачили дещо на світі, навчилися багато чого нового і люта доля привчила нас до обережності. Він мусить зрозуміти, що ми стали міцніші і кмітливіші, витриманіші і менш полохливі…
Непогано говорив це Манаурі, видно, знав, чого хоче, мав свою власну думку. Товариші слухали його з повагою, в той час, як Фуюді — з визивним виразом на обличчі.
Після хвилинного мовчання Фуюді запитав:
— А хто буде головою вашого роду?
Манаурі і кілька араваків подивилися на мене.
— Ні! — заперечив я. — Не я! Я скоро залишу вас і попливу на південь, до англійських факторій. Ясно: Манаурі — ваш вождь і голова!..
Пуща по обидва береги ріки росла на страшній трясовині, непрохідній для людини. На протязі цілих миль дерева росли прямо з води або з моху, просоченого водою. Острівців сухої землі було мало. Сморід рослин, які гнили в болотах, місцями був настільки сильний, що ставало нудно. Тут не можна було б жити. А все ж таки, яке буйне, шалене тваринне життя вирувало в цих пропащих місцях! Пуща аж дзвеніла пташиними криками, мільярди комарів дзижчали у вологому повітрі.
Тут я вперше помітив чудернацьких метеликів. Вони були такі чудові, що я, вражений, ледве вірив своїм очам; завбільшки, як дві складені разом долоні, і ясно-блакитні, як небо, а до того ж блищали на сонці, наче метал. Вони часто вилітали з лісу, кружляли над нашим кораблем. В цих комахах було щось особливе, що приваблювало, зачаровувало: своєю блакиттю вони переносили уяву людини в якусь щасливу казкову країну. Індійці ще більш посилювали їх чарівне враження, говорячи, що деякі метелики — це лісові духи гебу, часом дуже ворожі до людей. Та я не міг погодитися з тим, що така здатність завдавати шкоди може поєднуватися з такою красою. І я сміявся над вигадками друзів.