Незвичність розкішної природи, яка буяла навколо, гнітила душу. Пуща була така могутня у своїй зловісній величі, що поряд з нею людські справи і клопоти здавалися нікчемною дрібницею і не раз ставали непомітними, як буває непомітним світло.
Одного дня далеко на півдні замаячили не дуже високі, але широкі, вкриті лісом гори. Це були відроги величезного гірського пасма, яке Педро називав Сьєрра Ітамака. Пасмо, здається, простяглося майже на півтисячі миль з заходу на південний схід і створювало перепону, за якою на півдні несла свої води уславлена річка Куюні. Вже сам вигляд далеких гір радував нас: там, принаймні, не було гнітючої трясовини.
Оселі араваків над Ітамакою лежали на кілька миль від того місця, де ця ріка впадала в Оріноко, але перш ніж ми допливли туди, береги, все ще багнисті, здавалося, оживали, немов сповнені великої прихильності до нас, збуджувалися від веселої новини.
Звістка про наше наближення летіла попереду нас, і люди випливали нам назустріч. Їх човни вискакували з прибережних очеретів і заток назустріч нашому кораблю. Це араваки вітали своїх земляків, що поверталися з неволі. Батьки виглядали синів, брати зустрічали братів. Багато людей піднімалися на палубу парусника, несучи з собою веселий гомін.
Тільки до мене тубільці наближалися дуже несміливо. Вони ледве наважувалися дивитись мені в обличчя, сповнені жаху і поваги, наче до неземної істоти. Тільки побачивши, що я така ж людина, як і всі інші, і ставлюся до них дружелюбно, вони ставали сміливіші.
— Вони кажуть, що ти везеш із собою багато якихось скарбів, — пояснив мені Манаурі, сміючись.
Вождь аж сяяв. За довгі роки неволі його не забули. Люди пам'ятали про нього, пізнавали його, вітали з повагою. Тільки трохи боліло Манаурі, що серед вітаючих не було його брата, Пірокая, теперішнього голови роду, людини, — як він не раз розповідав мені, — недоброзичливої і заздрісної. Зрештою, ніхто з старшини на наш корабель не приїхав. Нас вітали тільки прості люди і воїни. Зате вітали щиро, з несподіваною для нас радістю.
На четвертий день після від'їзду з Каїїви, ми підпливали до оселі головного вождя Конесо. Місцевість називалася Серіма і лежала на сухому березі річки Ітамака, оточена чудовим, високим лісом. Болота, що виникали після розлиття Оріноко, сюди не досягали.
Останній день довгої подорожі був жаркий, душний, без вітру і без сонця, закритого білою заслоною гарячих випарів. Індійці наказали мені знов надіти парадний капітанський мундир. Самі вони теж повбиралися в різні іспанські сорочки і штани і разом з тим поприв'язували до поясів здобуті мисливські ножі та шпаги. Мали досить дивний і пишний вигляд.
У цей день мене вразило піднесення Лясани. Вона хотіла про щось поговорити зі мною, але в останні години загальної метушні і приготувань до висадки на берег якось важко було це зробити. Мала щось мені сказати, я бачив це по частих поглядах, які жінка кидала на мене.
— Що вона хоче? — запитав я Арнака.
— Напевно, якісь жіночі примхи, — знизав плечима хлопець. — Лясана чогось непокоїться.
— А що з нею?
Арнак цього не знав, але молода жінка була недалеко, і я наказав її покликати.
— Що тебе турбує, Чарівна Пальмо? — запитав я прямо. — Тобі чогось бракує?
— Ні, нічого…
Індіянка зніяковіла і виглядала ще краще, ніж завжди. Вона опустила погляд, намагаючись довгими віями прикрити свої великі очі.
— Ти боїшся чогось?
— Так, боюсь, — визнала вона щиро.
— Всі радіють, а ти боїшся? Це дивно! — покартав я її жартома.
— А Манаурі? — нагадала з непокірним тремтінням куточків губ. — Хіба він теж радіє, хіба він спокійний?
— То інша справа! Він вождь, а ти ж молоденька жінка.
— От бачиш: молоденька жінка! — повторила вона з деяким роздратуванням.
— І до того ж непогана, — похвалив я, міряючи її поглядом.
Ні, зараз Лясана не хотіла передражнювати жартівливо, як завжди. Тяжко було у неї на душі.
— Ну, так чого ж ти боїшся? — запитав я.
— Берега! — відповіла вона. — Племені, законів племені. Розлуки…
Це звучало якось загадково, але не було вже ні часу, ні умов, щоб з'ясовувати складність індійських звичаїв. А може, Лясана боялась говорити багато в присутності Арнака, нашого посередника?
— Яне! — промовила вона майже урочистим голосом, з повагою, — ти пам'ятаєш, як узяв під захист наших товаришів, негрів, коли іспанці хотіли захопити їх у неволю?