Старшини аж ошаліли від жадоби одержати щось. Кожний настирливо чіплявся до нас з дитячою впертістю і хотів, щоб йому щось подарували, і не одне, а якомога більше.
— Дай мені рушницю! — заверещав до мене Конесо.
— І мені теж! — підскочив Пірокай.
— Зараз я вогнестрільної зброї не дам! — відповів я. — Вона ще мені потрібна! Одержите пізніше!
— Коли? — розчаровано скривив губи головний вождь.
— То дай мені того полоненого іспанця!
— Це моя власність! — відповів я рішуче. — Він залишиться зі мною.
Повторне розчарування викликало у нього раптовий гнів, що не приховалось і від чаклуна.
— Ко-не-со! — почувся картавий голос Карапани.
Вождь одразу втихомирився, але водив навколо божевільним жадібним поглядом. Побачив Лясану. Очі його огидно заіскрилися від хтивості, аж язик висунувся з рота. В цей час вождь справляв враження неслухняної дитини і разом з тим розпутного, майже божевільного дикуна.
Йому на очі попався наш кінь, що стояв віддалік.
— Я хочу коня! — заверещав він, кидаючи на мене визивний погляд, переконаний заздалегідь, що я відмовлю йому в такому дорогоцінному подарунку.
Але помилився, цього разу я не відмовив:
— Коня? Бери!
Конесо остовпів від несподіванки, і це особливо відбивалося на його онімілому обличчі: кінь над нижнім Оріноко був твариною неймовірно рідкісною і просто неоціненною.
— Я даю тобі коня, але з однією умовою! — додав я — Доки я од вас не поїду, я зможу ним вільно користуватися, коли мені треба буде.
Несподіваний подарунок, а ще більше мова про мій від'їзд витверезили вождя. Він допитливо дивився на мене спідлоба.
— То ти не залишаєшся у нас назавжди? — недовірливо запитав він.
— Ні. Я ніколи й не думав залишатися! — відповів я.
З яким же незвичайним напруженням прислуховувався Карапана до нашої розмови! Аж нахилився вперед, щоб не пропустити жодного слова.
— Не залишишся?! — повторив Конесо, захоплений зненацька. — А коли ти поїдеш від нас?
— Я ще не знаю. Коли надійде для цього потрібний час. Може, й за кілька тижнів…
— А куди ти вирушаєш?
— Ти не чув про англійські факторії на півдні, десь біля гирла Ессеквібо?
— Чув, Так ти туди подасися?
— Туди. Якщо ви мені допоможете…
Конесо і Карапана перекинулися між собою побіжними поглядами, але я не міг догадатися, що вони могли означати, мабуть, обох їх втішала звістка про те, що я скоро поїду з Ітамаки.
«Все-таки мені не довіряють», подумав я.
День згасав. Було ще зовсім видно, хоч сонце за хмарами випарів хилилося на захід. Найближчі хащі наче ожили, як завжди в передвечірні години. І ожили дуже бурхливо, безліччю дивних голосів! Коли я почув невідомих птахів, що посилали нам з пущі чудові привітання, мене охопила така мисливська гарячка, таке виникло у мене бажання полювати, що я ладен був схопитися з місця і бігти до лісу з рушницею в руках. Якщо там так багато птахів, то скільки могло бути інших звірів?
Отже, наша марудна мандрівка для моїх друзів уже закінчилась: вони прибули до своїх! Багатотисячні, та де там, багаторічні їх найпалкіші прагнення повністю збулися, краще й не придумаєш. Навіть щасливо зруйнували ті останні перепони, перебороли перешкоди, що ставила нам нелюб'язна старшина, і роззброїли її щирим словом і подарунками. Як легко мені стало, коли, нарешті, вщух жадібний гамір і змінився радісним гомоном людей, що знайшли одно одного! Я відчув тихе щастя блукача, який повертається після тяжкої мандрівки, пізнав блаженний спокій солдата після побідоносного бою. Нарешті я міг відтанути, розрядитися, бути самим собою, міг облишити нестерпне пильнування за людьми і скерувати свою увагу на звіра. Як знову запахла мені пуща, як солодко заграли мені лісні голоси, як приваблювали мене зараз буйні лісові хащі! Адже моя молодість пройшла в полюванні в дрімучих віргінських лісах, отже, повернутися нарешті до своєї природи, піти впитися знову чарівністю лісової глушини, переслідувати ягуара, битися з невідомими потворами — це знову здалося мені розкішшю, гідною життя.
Так я думав і мріяв…
Опам'ятався я під напруженим поглядом чаклуна. Він допитливо вдивлявся в мене, з неприємною, глузливою посмішкою на холодних устах. Коли наші погляди зустрілися, жорстокість його обличчя зразу ж пом'якшала, сховалася. Карапана жестами запитав мене, чи не хочу, я потягти з його люльки. Я дав йому зрозуміти, що хочу.
— Не бери люльки в рот! — раптом почув я за спиною переляканий шепіт.
Це кульгавий Арасибо, сидячи на землі за моєю спиною, приглушеним голосом застерігав мене. Ніхто, крім мене, не почув його. Але говорив він це аравакською мовою, і я зробив вигляд, що застереження не розумію.