— Я не вірю цьому! — буркнув Манаурі. Порадившись, ми вирішили, що в хаті з могилою я не житиму. Перебування в хатині, де колись мешкав небіжчик, не сподобалося мені, тим більше, що це могло б скласти в багатьох індійців думку про мене, як про блюзніра, і відстрашити їх.
Отже, тимчасово я оселився в курені Манаурі, а товариші разом зі мною і багатьма охочими з тубільців, не зволікаючи, почали будувати нове житло для мене. Робота посувалася жваво і весело, і вже опівдні стояла хатина, не набагато гірша від оселі самого Конесо, хатина з міцним пальмовим дахом, стійким проти бур, з трьома стінами з бамбука і четвертою відкритою, але захищеною від злив розложистим піддашком. Будинок, — вірніше, простий курінь, — був такий великий, що я наказав оселитись в ньому Арнакові і Вагурі — незмінним моїм друзям, а також і Педро.
Решта товаришів теж будували для себе якнайшвидше хатини, але не розкидано, а поблизу одна біля одної. Як видно, наш рід і надалі хотів триматися разом. І дивно, як у цьому будівництві халуп відбивалися, мов у дзеркалі, різні почуття і особисті прихильності. Так, наші негри поставили свої хатини зовсім близько від хати Манаурі, неначе особиста гвардія свого вождя. Арасибо ж волів утекти до мене і залишитися моїм найближчим сусідом; а з другого боку, теж біля моєї хатини, оселилася в курені Лясана з дитиною.
Коли надвечір нас відвідав Конесо, щоб подивитися, як ми влаштувалися, я скористався з цього і висловив йому кілька слів гіркої правди щодо хати з небіжчиком. Я сказав недвозначно, що маю сердиту вдачу, не прощаю зневаги, не завжди залишаю без відповіді заподіяну мені кривду.
— Кривду? — запитав він, вдаючи з себе дурня. — Тут не було ніякої кривди.
— А що? Безглуздий жарт, злісна пастка?
— Може й пастка, — признався вождь лукаво, а його м'ясисті губи неприємно посміхалися, — але не злісна. Це була проба сил людини!
— Один злісно підкладає мені отруту в люльку, інший посилає до заклятої хати… — кидав я Конесо.
— Тебе це дивує? — губи його все ще посміхалися, але розкосі очі стали суворіші, щось ховалося в них.
— Так, дивує: адже я передусім ваш гість, правда ж?
— Правда, гість, але який? Незвичайний! Не такий, як інші гості. Ти прийшов до нас із загадковою силою, і ми хочемо її випробувати!
— І для цього частуєте мене отрутою?
— Так! На тебе отрута діє, це ми тепер знаємо! І знаємо, що дух мерця сильніший за тебе! Ти боїшся його! Тобі страшно перед ним!
— Ти помиляєшся в цьому, Конесо!
— А хіба ти не втік із заклятої хати?
— Втік, аякже! Але не від страху перед духом, вір мені!
— Ого! — його одутле обличчя виражало глузливе недовір'я.
— Я шаную ваші звичаї і вірування! — говорив я далі, наголошуючи на словах. — Не хочу зневажати хати померлого! Це все!
Але мої слова не переконали Конесо. Він усе ще дивився на мене з недовір'ям, міряючи мене з голови до ніг пронизливим поглядом.
— Люди кажуть, що кулі з рушниць не беруть тебе…
— Нісенітниця!
— А постріли з луків не пробивають твого тіла, це правда?
— Дурниці! — відповів я, не на жарт розсердившись. — Я такий же смертний, як і всі інші, у мене все таке саме, як і у кожного іншого…
Конесо не спускав з мене підозріливого погляду, так і не вірив мені до кінця. Якось підозріливо нахилив голову, похитав нею раз, другий.
— У всякому разі, ти не заперечуватимеш, що в тобі є щось таке, чого в інших немає?
— Твоя правда, є! — підтвердив я живо.
— От бачиш!..
Він сказав це з тріумфом у голосі, але я зараз же його згасив:
— У мені є щось таке, це правда! Є більше досвіду! Я більше бачив на світі, більше ворогів зустрічав! Одних я бив, інші мене били — і саме від останніх я найбільше вчився… Вчився, чуєш, саме в цьому моя таємниця…
— Ти колись зустрічав ягуарів? — запитав він мене, змінивши голос, наче хотів захопити мене зненацька.
Я відповів спокійно:
— Один раз це було! Я зустрів ягуара на безлюдному острові. А потім ми втрьох, Арнак, Вагура і я, вбили його після жорстокої боротьби.
— То був король ягуарів! — буркнув Конесо багатозначно.
— А біс його знає!
— А до тебе приходив ягуар ночами у сні? — стримуючи подих, випитував вождь, наче суддя або слідчий.
— Снився, після того, як ми забили його, мені не один ягуар снився, — розреготався я. — А тобі нічого не сниться?
— Сниться, — буркнув він, — але інше, добре…
Розмову ми вели перед моєю хатиною, в тіні висунутого піддашка, і я так і не знав як слід, чи вдалося мені розвіяти його сумніви та підозри, чи ні. Боявся, що ні.