Шхуну ми завели по річці до нашого селища і поставили її на якір біля берега прямо напроти моєї хатини. Йшлося про те, щоб корабель був поблизу і завжди на очах, бо в його люках зберігалися всі наші запаси і речі, здобуті в іспанців.
Небезпека, яка загрожувала від акавоїв, не дозволяла мені відпочивати, і я кілька разів проводив заняття з вогнестрільною зброєю. Стрільці вчилися охоче, аж серце моє радувалось. Отож, коли вони набули достатніх навичок, я дозволив брати рушниці на полювання. Індійці вважали, що в пущі зручніше користуватися луками і стрілами, ніж вогнестрільною зброєю, але все ж таки вони брали її, чіпляючи собі через плече, бо це, на їх думку, надавало більшої краси чоловікові, викликало до нього більшу пошану.
У вільний від походів у ліс та на річку час ми не забували занять і з вогнестрільною зброєю і з луком, списом, палицями, духовою рушницею, про яку я досі не мав уявлення. Це бамбукова труба завдовжки вісім-дев'ять футів, з якої на досить значну відстань видувалися маленькі отруєні стріли. Нас усіх охопила своєрідна гарячка змагання, а деякі стрільці добилися виняткових успіхів у навчанні.
Конесо і його підспівувач Пірокай з самого початку намагалися роз'єднати нашу громаду, щедрими обіцянками відтягнути од нас людей, але мало чого досягли. Наміри їх, за винятком двох випадків, провалилися. Наші люди хотіли бути разом, почували себе справді єдиним родом, єдиною сім'єю, і я незабаром зрозумів, чому це так: справа була не лише в спільному досвіді і пережитій разом недолі, не в тому, що всі встигли зжитися між собою; причиною цього не був я, моя зброя і навантажений корабель. Ні! Справа полягала, насамперед, у тому, що вони були тепер інші, не такі, як решта араваків. Ці люди, пошарпані долею, кидані по світу, пішли вперед у своєму розвитку, зміцніли і загартувалися, в їх жилах жвавіше текла кров, у них було більше життєвої сили, пружності, рухливості, вони більше цікавилися життям, сильніше прагнули радощів життя, ніж їх земляки, що засиділися тут у пущі.
Спритність і дотепність моїх товаришів справляли на багатьох жителів Серіми магічний вплив. Останні, звичайно заспані, ліниві, слабкі духом, тепер немовби прокинулись від сну і жвавіше почали думати. Те, що найближчі родичі членів нашої громади Білого Ягуара прийшли до нас і оселилися з нами, було цілком зрозумілим! Але й інші араваки горнулися до нас, ніби їх притягала якась невідпорна сила. Як вони шукали нашої дружби, шукали поради і веселої розмови, як охоче поселилися б назавжди десь поблизу наших осель! Але Манаурі був проти цього, бо не хотів підбурювати заздрості вождів, які й так уже скоса поглядали на нас.
До пущі на полювання ми ходили вдвох або втрьох: я і, звичайно, Арнак, Вагура чи Педро, а часом і Лясана, особливо після того, як її мати переселилася до нас. Тільки тепер я почав переживати те незвичайне, шалене почуття, яке справляла на мене навколишня пуща. На півночі, у рідному мені віргінському лісі, були різні дерева, але хіба можна було порівнювати їх з багатством і надзвичайною різноманітністю тутешніх рослин? У віргінських лісах була сувора гущавина, але чи можна було її порівняти з цією плутаниною, з пишністю, з нагромадженням невблаганних гілок, листя ліан, колисок, де так важко навіть крок зробити, де все наче сковувало людину, пригнічувало її тіло, навіть давило на розум і серце? На перший погляд — нерозумний відразливий хаос, але, коли досвідчений мисливець уважніше вдивлявся, то бачив у цьому нібито хаосі розум природи і її мудрі закони життя, відчував її дику красу, ще більше, починав упиватися її чудовою, терпкою розкішшю. Але ніколи не знав мисливець, чим для нього, людини, була ця неосяжна гущавина — ласкавою подругою чи невблаганним ворогом.
Звірів у цій пущі була сила-силенна, але не легко було їх знайти, а ще важче полювати на них. Їх ховала зелена заслона, а до того ж тонка чутливість допомагала їм здалека почути ворога, який продирався крізь хащі. В пущі були стежки, людські і звірині, і тільки вони допомагали тихенько підкрадатись і наближатися до звіра.
У полюванні особливо приваблює відчуття великої несподіванки, яка стереже мисливця за кожним кущем, очікування непередбачених випадків. З цього погляду пущу над Ітамакою можна була назвати справжнім вимріяним місцем для полювання, раєм, чарівною колискою незвичайних зустрічей. Яких тільки звірів, яких дивовижних створінь не було в цій лісовій гущавині!