Крім ягуара, перед мисливцем, могли раптово з'явитися інші хижі представники сімейства котячих, зокрема схожий своєю мастю на лева звір, якого Педро називав пумою. Під постріл могли вискочити і олені гуасупіта, і дикі кабани сагвіно — з глибини лісу, і морські свинки — з берега ріки, і машаді — величезні звірі з твердою, мов щит, шкірою і довгим, як у дивовижного слона, носом, і незліченні зграї різноманітних мавп. Мисливець міг би зустріти тут і хатеку, звіра, цілком вкритого панциром, і інше страхіття — таманоа, мурахоїда з безглуздо довгою мордою і такими міцними кігтями на передніх лапах, що роздирали людину надвоє, а також побачити ще більше чудо — унау — чотириногу надзвичайно ліниву тварину, що майже нерухомо висіла під гілками дерев.
А крім цього, різні черепахи, водяні і лісові, а ящірки, зокрема, гуани, схожі своїм виглядом на дракона, але трохи менших розмірів, а незліченна кількість отруйних змій і удавів, а зрадницькі каймани-крокодили, які причаїлись у тихих водах; і в тих водах, крім безлічі їстівних риб, водилися ще різні чудовиська: і плоскі сіпарі з отруйною колючкою у хвості, і невеличкі риби хума, страшенно кровожерливі, і ярінга, про яких індійці розповідали таке, що здавалося мені справжньою казкою, і невеличкі потвори, які, ледве доторкнувшись до людини, вражали її, наче блискавкою, аж до непритомності. А неосяжний, барвистий світ тисячі птахів на землі і над землею, світ щебетливий, чарівний, веселий, над яким високо в небі кружляв і панував похмурий володар: велетенський орел з чубатою головою, напівлегендарний мезіме, непереможний винищувач мавп та інших звірів, силач, який, мабуть, міг би підняти в повітря і п'ятнадцятирічного хлопчика.
Араваки, які вже два роки жили над річкою Ітама-ка, не приховували від мене таємниць пущі, отож чого тільки я не наслухався про її чудеса. Важко часом було відрізнити, де правда, а де вигадка, бо вони однаково застерігали мене як від ягуара, так і від канайми, про якого я вже знав, що це тільки дух помсти. Однаково докладно описували індійці мені злісних ящірок гуана і вигляд лісовиків — волохатих істот з витріщеними очима, істот, яких вважали за лихих духів померлих. Розповідаючи про випадки нападів на людей величезного змія комуті, що справді жив по берегах річок, араваки так само описували мені і водяних потвор маікісікірі, які показувались тільки жінкам і ніколи чоловікам, істот, страшенно завзятих до жіночої статі. І тільки пізніше я довідався, що маікісікірі — це водяні духи. Отак-то світ дійсності і світ уявлень переплуталися в одному клубку, і, входячи в безкраю пущу, я ніколи не знав, де загроза небезпеки межує з чарівною красою, де дійсність, а де марево.
В той же час це почуття непевності напувало мене дивною і невимірною насолодою, як усе, що було в цій пущі.
Навколо нашої хати водилося дуже багато огидних гадюк, причому отруйних. Особливо поблизу стежки, що вела від нас у пущу, і саме на ній ми вбивали їх щодня по кілька штук, але наступного дня знову стільки ж нових потвор лазило по землі.
— Що це вони нас так полюбили? — питав я, обурюючись жартома. — Може, вони падають з неба?
Друзі ніяково дивились один на одного, наче відчуваючи в цьому свою провину або соромлячись за таку негостинність їхньої природи. Всі намагалися пояснити мені, що часом тут так буває: в усій околиці можна не знайти жодної гадюки, а в деяких місцях їх незліченна сила. Манаурі навіть пригадав, як колись, багато років тому, він натрапив на таке місце, де грілося на сонці кілька десятків змій, і були то самі сороройма, найотруйніші з отруйних. Він швидко втік, але багато днів тільки від згадки про них у нього аж шкіра на тілі терпла.
Не знайшовши іншого виходу, я мусив «просити пробачення» у високих іспанських чобіт і взути їх для безпеки, бо зуби змій такої шкіри не прокусять. А мати Лясани, жінка дуже добра, допомогла біді по-своєму: вона привела з собою прирученого туюю, величезного лелеку з чорною головою і таким же дзьобом, завзятого винищувача всяких гадин. І справді, як тільки з'явився лелека, гадюк на стежці трохи поменшало.
У нас стало звичаєм щоранку відвідувати палубу шхуни і сховище, де зберігалися барильця з порохом. Я завжди туди заглядав, перевіряючи, чи все в порядку. Через місток, який я перекидав з берега на борт корабля, разом зі мною збігав на палубу рябий пес, веселий вартовий нашої оселі.
Якось одного разу песик, скочивши у сховище першим, якось жалібно запищав і негайно вискочив звідти, страшенно переляканий. В погоню за ним вилізла невеличка чорна змія, поцяткована бронзовими плямочками. Вона була отруйна, це я відразу побачив по серцевидній формі її голови. Ледве встиг відскочити. На щастя, у мене була палиця в руці. Я раз і другий перетяв гадину по лобі і вбив її. Але із сховища вилізла ще одна змія, така ж небезпечна, як і перша, а біля керма я побачив і третю. Вона, згорнувшись у клубок, підняла голову і готувалася кинутись на мене. Її маленькі очиці були налиті люттю. Та мені легко вдалося покінчити з гадюками, бо на палубі вони не могли швидко пересуватися. Вони лише тоді були загрозливі, коли недосвідчена людина підходила близько до них.