Між Педро і мною встановилися дружні відносини. Він виявився юнаком спокійним, ввічливим, старанним, якого не можна було не полюбити. Особливо товаришував він з веселим Вагурою, як брат з братом, і скоро молодий іспанець забув, що перебуває у неволі. Спритний і доброзичливий, він допомагав мені не лише при вивченні іспанської мови. Кмітливий юнак швидко засвоїв аравакську мову. Він, так само як і інші, втішався свободою, а я дав йому навіть вогнестрільну зброю і пообіцяв, що при першій можливості поверну його до батьків. Може й смішно, але завдяки йому я відкрив одну дуже приємну для мене річ: серед іспанців, жорстоких пройдисвітів, були також люди шляхетні, гідні любові й поваги.
Якось уранці я з Вагурою і Лясаною вибрався на полювання. Як завжди, ми йшли тією стежкою, яка, мабуть, тягнулася на десятки миль на південь, через перевали гір Ітамаки до долини річки Куюні, і якою з давніх часів користувалися мандрівні індійські купці. За поясом у мене був пістолет, а на плечі рушниця, яка стріляла дуже влучно, хоч і не так далеко, як мушкет. У Лясани був лук, з якого вона майже завжди влучала, а Вагура озброївся мало вживаною в цій місцевості зброєю — духовою рушницею, її стріли, невеликі і легкі, були страшні: заправлені отрутою кураре, вони, навіть ледве дряпнувши великого звіра чи людину, за кілька хвилин приносили йому неминучу смерть.
Коли приблизно через дві години ми дійшли до місця, багатого на звірів, нас захопила така злива, від якої стало майже зовсім темно в лісі. Лясана і я припали до стовбура величезного дерева, яке індійці називають мора, а Вагура сховався так само за десять кроків од нас.
Хоч була вже суха пора, але щодня нам доводилося спостерігати величезні зливи, що тривали годинами, потім знову виходило яскраве сонце і чиста блакить розливалася по небу. На цей раз дощ був короткий, минув за якісь півгодини. Швидко розпогодилося, і в пущі посвітлішало.
Ми ще стояли під деревом, а я вже за мисливською звичкою вдивлявся в лісову гущавину, що оточувала нас, кидаючи погляд також на гілля дерев.
У надзвичайній тісноті тут наче росло три ліси в одному, бо, крім звичайних дерев, унизу буяли непрохідною гущавиною кущі, а вгорі, на гілках дерев, розрослася третя пуща, армія паразитичних кущів та інших рослин цього роду. До того ж усю цю плутанину обминали у всіх напрямках страшенно заплутані тенета з ліан-канатів. Я любив вдивлятися в цю стихію буйної розкоші, що якось солодко приголомшувала мене.
Раптом я напружив зір. Швидко забилося серце, підвів рушницю для пострілу. Не більше як за десять кроків од нас, над землею, в гіллі дерева, причаївся величезний удав. Це був не сірий комуті, що живе біля води, бо відзначався яскравим забарвленням: жовтими плямами на сірочервоному фоні. Невідомо було, який він завбільшки, бо я бачив меншу його частину. Але мусив бути величезним, судячи з товщини тулуба. Удав висунув голову з-за листя гілок і стежив згори, що діється на землі. Він уже давно помітив нас.
Я ще трохи вагався, що робити — стріляти, чи ні, коли нашу увагу відвернули від удава якісь дивні звуки, що йшли здалеку, з глибини пущі. В кількох місцях там тріщало гілля, і той шум, спочатку невиразний, наближався все ближче до нас, а потім почулися й інші голоси, грубі і глухі: чи то кумкання, чи то хрюкання.
— Сагвіно! — прошепотіла до мене Лясана. — Дикі свині!
Вони цілим стадом ішли прямо на нас. Я багато наслухався про те, які небезпечні ці тварини для людини, якщо їх необережно роздратувати. Засліплені своєю лютістю, вони кидаються на ворога, — людину чи ягуара, — і, як би той не оборонявся, найчастіше роздирають його на смерть. Тільки поспішна втеча на дерево може врятувати від розлючених пащек.
На стовбурі мора, під яким ми стояли, перша товста гілка росла за десять футів од землі, отже, схопивши Лясану, я допоміг їй вчепитися за гілку і вилізти на неї, після чого й сам видряпався туди ж. Ми помітили, що Вагура також виліз на дерево.
Я перевірив полички для пороху, чи не замокли вони — у вологій пущі це, на жаль, траплялося часто, — і підсипав свіжого пороху в рушницю та пістолет.
— Дивись! — Лясана звернула мою увагу на удава.
Гад, що так само, як і ми, почув наближення стада кабанів, пожвавішав. Повільно зсунувся трохи нижче. Хвостом зачепився десь високо серед гілля, головою і передньою частиною тіла повис у повітрі високо над землею. Схожий скоріше на товсту ліану, ніж на змію, він висів нерухомо, ніби жахлива примара, дихаючи прихованою загрозою. Напевно, в його плоскій голові виникли якісь страшні наміри.