Сидячи спокійно, ніби якийсь божок, я щиро дивувався їх жахливому переляку і великому поспіху. Я добре пам'ятав собаку, яка раптово здохла після укусу, і чув не про один сумний випадок, але зараз я не відчував ніякого болю, крім того, що завдав мені Вагура ножем, ніякого нездужання, тільки трохи паморочилося в голові, тому мені якось важко було зрозуміти жахливість свого становища і надзвичайну тривогу друзів.
Лясана все ще. з усієї сили висмоктувала кров, яка з часом все менше йшла з рани, бо я вже втратив її, напевно, цілу кварту. Я бачив її бліде обличчя, той самий жах в очах і запитав, чому вона не дозволила смоктати Вагурі.
— Кров у твоїй рані отруєна, — пояснила, — вона може отруїти десятеро людей одразу, якщо хоч одна крапля її дійде до їх крові… У Вагури ранка на губі…
— А може, й у тебе є де-небудь ранка?
— Я думаю, що немає.
— Так ти не цілком у цьому впевнена?
— А хто ж може бути впевнений?
— А одначе ж смокчеш.
— Смокчу, — буркнула вона таким голосом, наче піддавати себе небезпеці справді було її обов'язком.
Під час цієї короткої розмови у мене сильніше, ніж перед тим, запаморочилося в голові, і мене охопив неспокій, коли на місці укусу я відчув біль. Раптом мене кинуло в страшенний піт, що прямо лився з мене, з усього тіла. Отже, отрута пройшла далі і діяла. Образ укушеного собаки в останніх конвульсіях дратував мене своєю нестерпною виразністю.
— Ти не вмреш! — чув я придушений шепіт Лясани над вухом, але голос її долітав уже до мене, наче крізь стіну. — Не вмреш!
Вона повторювала це як заклинання.
Прибігли люди з-над річки, підвели мене за плечі і наказали пити страшенно гіркий відвар з якогось чортівського зілля. Всередині все аж переверталося від гидоти цього напою, і я почав тут же сильно блювати. При цьому дуже ослаб, але в той же час у голові наче посвітлішало і біль у плечі зменшився.
Потім Арасибо підніс мені до рота велику тикву і зливав у горло дуже міцний кашірі. Інші тримали мою голову, щоб не падала назад. Уже після кількох ковтків я оп'янів, але кульгавий усе лив і лив, доки я, зовсім п'яний, не втратив свідомості.
Коли опритомнів, було вже темно. Заціпенілі відчуття несміливо прокидалися, ніби я поволі повертався з ін шого світу. Тільки тупий біль од страшенної спраги повністю повернув мені свідомість.
Я лежав у нашій хатині. Надворі палало багаття, світло від нього крізь вхідний отвір било мені в очі. Тут же поруч, на землі, стояв кухоль з водою. Я простяг до нього праву руку, підніс до рота і жадібно напився. Лівим плечем не міг навіть ворухнути.
Друзі, що сиділи біля багаття, почули мене і ввійшли в хатину. Вони дуже зраділи, коли побачили, що я прокинувся.
— Душа повертається до тіла! — ствердив Манаурі. — Дати йому більше води, нехай п'є!
Я зовсім протверезився, тільки дуже ослаб. Біль у лівому плечі зник, що вважалося за добру ознаку. Арнак доторкнувся до мого чола.
— Він уже не потіє! — закричав задоволений товаришам.
І мені теж здалося, що настав перелам у хворобі і що тіло перебороло отруту. Страшну отруту, надзвичайної сили! Пекельну отруту драконового насіння! Адже маленьку крапельку, яку змія впустила мені під шкіру, майже зараз же було усунуто із розтятої рани і до того ж старанно виссано, але ота тисячна частинка крапельки, незважаючи ні на що, вдерлася до крові. Ця незмірно маленька крихта блискавично звалила дужого, здорового чоловіка. Яка ж необмежена шкідлива сила була там! Аж людський розум затьмарювався і думка здригалася, безсила зрозуміти будь-що. Люте зло ховалося в пущі, та й не тільки в пущі: воно було серед деяких людей.
— Ми знайшли ще дві змії на кущах! — сказав мені Арнак.
— Прив'язані? — запитав я безсилим голосом.
— Так! — відповів хлопець і закусив губи.
За хвилину він наблизився до мене і сів поруч на ліжку. Обличчя у юнака було похмуре, очі невеселі.
— Ми радилися, що робити, — сказав він здавленим голосом. — Треба з цим покінчити…
— З чим? — подивився я уважно на нього.
— Деякі вважають, що найкраще залишити Серіму і оселитися десь в іншому місці, може у верхній течії Ітамаки. Інші ж, навпаки, заперечують, кажуть, що треба залишитись і вбити Карапану та Конесо. Більшість у нашому роді наполягають на останньому.
Побачивши на моєму обличчі незадоволення, Арнак завагався і замовк.
— Ну й що ж ви вирішили? — запитав я.
— Віддалятися від Серіми небезпечно: акавої. Вони можуть з'явитися кожного дня. Разом ми сильні, нарізно — слабкі, ворогові легше буде нас розбити. Вибору немає, залишається тільки друга можливість: убити їх. І ми так ухвалили. Підемо і вб'ємо їх…